В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Христос воскрес!
Вифезда єврейською – «дім милосердя». Так називався басейн біля Овечих воріт Єрусалиму, де довгі тридцять вісім років пролежав нещасний розслаблений. У свою чергу ворота ці іменувалися так тому, що поряд з ними знаходився ринок, на якому продавалися вівці для жертвопринесень в Єрусалимському Храмі. Ми знаємо, що ці тварини приносилися в жертву умилостивлення і прощення гріхів, бо так повелів Сам Бог, Який дав народу Своєму Закон, щоб цей народ не загинув, не розчинився серед інших народів, щоб він став закваскою спасіння для всього людства. Недаремно апостол Петро так проповідував своїм одноплемінникам після приголомшливого дива Зішесття Святого Духа: «Ви сини пророків і завіту, що його заповідав Бог отцям вашим, кажучи Авраамові: “І в потомстві твоїм благословляться всі племена земні”» (Діян. 3:25). Саме думаючи про ці «племена земні», саме люблячи і жаліючи їх, які ще не з’явилися на світ, наш Бог, завершуючи дарування Закону, звернувся до нас через пророка Свого з пропозицією вільно вибрати любов, життя і вічність: «У свідки перед вами прикликаю сьогодні небо і землю: життя і смерть запропонував я тобі, благословення і прокляття. Обери життя, щоб жив ти і нащадки твої» (Втор. 30:19).
Здавалося, ті, хто приносив у жертву тварин, обрали життя. Вірилося, що ті, хто намагався неухильно виконувати приписи Закону, віддали перевагу благословенню. Інакше навіщо ж їм гнати до Храму стада овець, для якої такої таємничої мети проливати жертовну кров? Хіба не чули вони Голос Божий, що говорив: «Хіба Я споживаю м’ясо телят чи п’ю кров козлів?» (Пс. 49:13)? Хіба забули вони, що «хто приносить жертву хвали, той прославляє Мене, і це дорога, якою Я явлю йому спасіння Моє”» (Пс. 49:23)?
І чули, і знали, так, видно, своя правда стала важливіша за Правду Божу, бо куди як простіше загинати пальці, підраховуючи, скільки овечок приніс у жертву чи скільки свічок поставив до ікони, ніж витрачати свій час на справи милосердя чи дозволити чужій скорботі, чужому болю, чужому стражданню розірвати твою душу. Тому так швидко забули обрані Слово Боже, промовлене через пророка Осію: «Бо Я милости хочу, а не жертви, і Боговідання більше, ніж всепалення» (Ос. 6:6).
Виявилось, що Милосердний Господь творить диво зцілення не з тим, хто старанно виконує найдрібніші приписи Закону, не з тим, хто неухильно приносить у жертву тварин, а з тим, хто слабкий до такої міри, що навіть і попросити толком не може, хто по немочі своїй і молитися не здатний. Лють юдеїв викликана не стільки навіть заздрістю, скільки крахом їх уявлень про сенс і мету Закону. Для них звичніше і простіше звітувати, як це робив усім нам відомий фарисей: «Пощу двічі на тиждень, даю десятину з усього, що надбаю» (Лк. 18:12). Причому тут милість, коли є правило «у суботу – не велено»?
Так Закон із засобу став метою, так виявилося забутим те, заради чого Закон був даний народу: «Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що даєте десятину з м’яти, кропу і кмину, а облишили те, що є найважливіше в законі: суд, милість і віру; це належало робити, і того не залишати» (Мф. 23:23).
Всякій нормальній людині ясно, що суттєве в її житті, а що – другорядне, і уважне ставлення до дрібниць не скасовує головного завдання, а тільки підкреслює його. Чому ж, коли справа стосується релігійних правил і традицій, ми готові йти за невгамовними ревнителями Закону, але слідувати тільки в тому випадку, коли таке дотримання нам вигідне або коли воно затверджує нашу власну правоту? Чому ми такі непоступливі і немилосердні, коли йдеться про «принципи»? Чи не тому, що леліяти «принципи» набагато простіше, ніж любити?
Біля купальні Вифезда, біля дому милосердя, Христос зцілив розслабленого, який за всі тридцять вісім років свого страждання жодної овечки в жертву своєму Богові не приніс. Пам’ятатимемо про це, коли в нашу душу постукає думка про справедливість. І спробуємо зрозуміти, що свічки, які ми старанно ставимо до ікон, що просфори, що свята вода і благословенний єлей, що викладаються нам у таїнствах і обрядах церкви, – не гаранти нашого одужання, не боргові розписки, які нам Бог дає на знак того, що наш дар прийнятий, а лише жалюгідні, зів’ялі билинки, які ми приносимо в дар нашому Богові. Ці билинки – усе, що в нас є! Точно так, як і в бідолахи-розслабленого, який не зміг навіть подякувати своєму Зцілителю. Не можна ставитися до них, як до запоруки Вічності, як до банківського вкладу, за яким нам ще набіжать відсотки! Не можна думати, що ці наші малі жертви хоч якоюсь мірою порівнянні з тією найбільшою Жертвою, яку приніс наш Бог за нас на Голгофі.
Насправді наша вдячність – не свічки і не букети квітів. Наша вдячність Богові за зцілення – це постійне пам’ятання того строгого попередження, яке виклав Христос колишньому хворому: «Ось ти одужав; не гріши більше, щоб з тобою не сталося чого гіршого» (Ін. 5:14). Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: Неділя про розслабленого