В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Христос воскрес!
Господи, та чим же так винні всі на світі батьки, що в будь-якій провині дітей суспільство негайно убачає їх, батьків, провину? От і сьогодні в євангельському епізоді із сліпонародженим апостоли передусім готові звинуватити в нещасті бідного сліпого його ж власних батьків. «Ученики Його запитали в Нього: Учителю, хто згрішив, – він чи батьки його, що сліпим народився?» (Ін. 9:2). Якось так повелося серед людей, що хоч син за батька і не відповідає, але от батько за сина – ще й як! І до чого іноді пригноблює ця вічна відповідальність постарілих батьків і матерів, що втратили весь свій минулий вплив! Як хочеться їм іноді відмахнутися від дітей своїх, які несподівано подорослішали, і заволати, захищаючись від докорів, і до людей, і до Неба: «Він сам уже дорослий; самого спитайте, нехай сам про себе скаже» (Ін. 9.21)! Тобто: ми тут ні до чого; ми його годували і поїли, от як він виріс! А вже те, що душа його сліпа і глуха, так це не наша провина!
І от запитати немає з кого: сліпий ні в чому не винен, бо його таким народили, і батькам його теж не докориш, бо він, виявляється, сам таким народився. Батьки сліпого відповідають хоч і іншими словами, але, по суті, так само, як відповів Адам, що згрішив, на питання свого Творця: «Жінка, яку Ти мені дав, вона дала мені від дерева, і я їв» (Бут. 3:12). Грішники всіх наступних часів постійно відтворюють сценарій гріхопадіння прабатьків, і замість покутного «прости» з вуст їх виходить те, що насправді переповнює їх грішне серце: безперервні самовиправдання і звинувачення кого завгодно – долі, обставин, погоди, Самого Бога нарешті.
А Сам Бог каже Своєму народу: «Я Господь, Бог твій, Бог ревнитель, що карає дітей за провину батьків до третього і четвертого роду тих, які ненавидять Мене, і творить милість до тисячі родів тим, що люблять Мене і дотримуються заповідей Моїх» (Вих. 20:5,6). Ці слова ясно і однозначно встановлюють залежність щастя чи нещастя дітей від духовного стану їх батьків. І якщо, згідно з церковним переказом, беззавітна і самовіддана молитва матері «з пекла визволяє», то молитовне «мовчання» батьків, а тим більше спроба зняти із себе відповідальність за духовний розвиток дітей, обмежившись задоволенням тільки їх тілесних потреб, може якщо і не увергнути в геєну, то вже принаймні сприяти цьому.
Коли бачиш за недільним богослужінням у нашому храмі десятки немовлят, яких приносять до Святої Чаші, мимоволі думаєш про їх подальшу церковну долю, про їх наступне свідоме церковне життя, про ту навичку покаяння, про щеплення церковності, які вони отримують у своїх сім’ях.
«Ким буде дитя це» (Лк. 1:66), чи виросте воно «в мужа досконалого, до міри зростання в нас повноти Христової; щоб ми не були більше дітьми, які вагаються і захоплюються всяким вітром учення за людським лукавством і підступами хитрого зваблювання» (Еф. 4:13,14)? Чи буде таким, щоб не довелося його батьку і матері уподібнюватися батькам сліпонародженого, відмовляючись від духовної відповідальності за своє чадо: «Він сам уже дорослий; самого спитайте, нехай сам про себе скаже» (Ін. 9:21)?
Адже така небезпека є! Бо немовлят причащається багато, а от батьки їх з такою ж частотою, з такою ж старанністю про свої душі не дбають і про своє власне духовне життя, про свою участь у соборній молитві Церкви, про своє особисте покаяння забувають, виправдовуючи, мабуть, себе багатьма турботами про виховання дітей своїх. Але якщо мати і батько самі подвигу молитовного не несуть, якщо для них участь у звершенні Євхаристійної жертви стала рідкісною і екзотичною подією, з чого раптом діти їх виростуть старанними і богобоязливими християнами? Тільки через те, що їх у дитинстві регулярно до Святої Чаші приносили?
Виховання немовлят у дусі і правилах Церкви Христової можливо тільки особистим прикладом, особистим подвигом благочестя, особистим молитовним зусиллям. Якщо батькам немає часу зосереджено молитися удома, якщо їм важко знайти час для того, щоб при всій зайнятості хоч раз на тиждень пожертвувати Богові декілька годин свого життя, тоді не можна розраховувати на те, що їх діти, які підросли, жертвуватимуть своїм часом заради Бога.
Ми причащаємо нетямущих немовлят, усіваючи в їх душі зерно віри. Не можна думати, що зерно це проросте і саме собою принесе «плід у стократ» (Лк. 8:8). Як і всяке насіння, насіння віри і благочестя вимагає важкої і невпинної праці. Ніхто окрім батьків не може понести цю працю любовних і ретельних пестощів безрозсудних немовлят. Бо ні школі загальноосвітній, ні школі релігійній, а для них, батька і матері, дав Господь Бог пряме веління продовження роду людського. Потрібно пам’ятати про це. Потрібно пам’ятати, що дітей люди народжують не для того, щоб забезпечити собі спокійну старість, і не для того, що «усі так роблять», а тому, що це – доручення Боже, і, виконуючи це головне доручення свого життя, людина повинна відповідати за нього і перед Богом, і перед Церквою, не виправдовуючись, подібно до батьків сліпонародженого. Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: Неділя про сліпого