Щойно ми почули і прийняли до своїх сердець слова молитви Ісуса. Цю молитву Він промовляє, коли надходить Його година, година смерті на хресті і воскресіння, година, котра наповнює історію всього людства. Це Його «священича» молитва приношення і заступництва, з якою Він не перестає звертатися до Отця від часу Свого вознесіння, і саме її Святий Дух актуалізує в Церкві під час кожної Євхаристії.

Але чому Ісус промовляє цю молитву перед нами? Останні її слова виявляють нам одну з причин того: «Отче Святий!.. Нині ж до Тебе йду, і це говорю у світі, щоб вони мали в собі радість Мою повну» (Ін. 17:11-13). Зізнаймося, що ми відразу думаємо про ту радість, яку хочемо відчувати! Але як можемо мати її «у собі», якщо спочатку зі здивуванням не усвідомимо, що йдеться про Його радість? То якою ж є ця таїнственна радість Ісуса в годину, коли Він має добровільно увійти на глибину людського гріха і людської смерті?

Це направду людська радість Сина Божого, і саме тому Він може розділити її з нами, у нашому теперішньому людському житті. Це також невичерпна радість Божа, радість Отця, Який через Святого Духа виявляє Себе в людській істоті Свого улюбленого Сина, яку оспівують ангели в ніч Його різдва, і яка наповнює собою все творіння на світанку воскресіння. І коли єдинородний Син переходить від цього світу і йде до того, хто послав Його, як же Він тішиться: «Отче, ось ми: Я і діти, яких Ти Мені дав» (див. Євр. 2:13). Цієї радості, безконечно божественної і по-новому людської, Ісус не раз наповнювався під дією Святого Духа (див. Лк 10:21), але коли настала година – вона триває і зараз – ми всі отримали повноту Його радості – благодать на благодать (див. Ін. 1:16).

Але як у нас може перебувати радість Ісуса, якщо часто стаємо жертвами, а то й співучасниками таких великих терпінь і несправедливості? А радість Ісуса саме в тому, що Він узяв на Себе біди всього світу. В годину Своєї смерті на хресті і Свого воскресіння Він з’єднався з нашим терпінням, прийняв його на Себе, аби звільнити нас від нього. Бо Його радість – це ми, Його радість у тому, щоб любити нас, кожного зокрема, і могти давати нам життя. Його радість – це радість «доброго самарянина», що повертає життя людині, смертельно пораненій людьми. Якщо ми віримо в Його любов, Його радість дається нам, і вона може перемінити все те, що ми терпимо. Будь-яке терпіння – абсурдне, але якщо ми несемо його з Ісусом, адже це терпіння є направду Його, нас огортає Його любов. Його радість стає нашою радістю: разом з Ним ми можемо давати життя, любити людей, як Він нас полюбив.

А для того, щоб могти розділити з нами свою радість, Йому треба було зазнати страждання і перетерпіти людську смерть (Євр. 2:8-9). Та якби Христос був усього лише людиною, Він не зміг би спасти нас від гріха і смерті. Лише живий Бог може перемогти смерть, лише любов зціляє рани, завдані гріхом. Христос приніс нову надзвичайну дійсність. Вона полягає в тому, що Син Божий став людиною, аби всі люди «стали причасниками Божого єства» (2Пет. 1:4). Саме це фундаментальне переконання апостолів проголосив І Вселенський Собор у Нікеї (325 р.): Христос є Сином Божим, і Він має одну й ту саму Божу природу, що й Отець. То ж від часу Свого вознесіння Ісус не перейшов куди-інде, а, залишаючись завжди з нами, дає нам життя, яке отримує від Отця. І ми йдемо по життю з вірою, адже тепер наше «життя… сховано з Христом у Бозі» (Кол. 3:3).

Єднаючись у молитві з Ісусом, наполегливо просімо Отця, щоб зіслав на нас і на всіх людей Свого Духа, «життя подателя». Ісус каже: «Донині ви нічого не просили в ім’я Моє; просіть і одержите, щоб радість ваша була повною» (Ін. 16:24).

Автор: Жан Корбон

Усе по темі: Неділя св. отців І Вселенського Собору