В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

На цьому світі живуть люди різні: і майстри, і підмайстри, і майстерні умільці, і такі, в яких руки взагалі невідомо звідки ростуть. І всіх цих людей Господь любить і терпить. І для усіх у Нього не лише знаходиться добре слово, ми знаємо також, що «Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних» (Мф. 5:45). Тобто благодаттю Божою не залишена, не обійдена жодна людина, всякому на землі знаходиться свій кут і своє місце, всякому простягнута зміцнююча Божа Правиця, для всякого вистачить у Творця милості і довготерпіння.

Одних цей стан справ дратує. «Де ж, – подумують вони в серці своєму, – правда? Хіба справедливо однаково обдаровувати милостями праведних і неправедних?».

Інших – приводить у стан ледачої знемоги: «Раз Господь терпить нас такими, які ми є, на цьому світі, потерпить і на тому! Чи не Він Сам казав, що в домі Отця Його осель багато? А раз так, то, значить, вистачить на всіх, значить, і нам, грішним, куточок знайдеться!»

І, нарешті, треті здогадуються, що на любов можна відповісти тільки любов’ю, і Тому, Хто помер за тебе на Хресті, аморально у відповідь пропонувати обноски. Такі – шукають досконалості, вони не задовольняються долею найманців, для них потрібне синівство!

Але скільки все-таки християн, тобто тих, хто свідомо прилучає себе до Церкви Христової, готових отримувати тільки «другий сорт»! Скільком з нас спадає на думку пожертвувати собою для Господа тільки наприкінці життя! На Тобі, Господи, наші роки, які за всього бажання нашого ми не можемо вже використати на продуктивну і творчу працю на благо Церкви Твоєї! На Тобі – таку пору дня, коли вже ні на що сил немає і очі від втоми сходяться на переніссі, – яка вже тут молитва! Прийми від нас об’їдки з бенкету життя, коли ми, гордившись своєю набожністю, з’являємося на кінець богослужіння, щоб відзначитися: як же, побували, свічку поставили!

Сьогодні наша Церква згадує усіх святих, тобто людей, які, уподібнившись бідній вдові, що поклала в скарбницю Храму знамениті дві лепти, спробували віддати Господові усе, що мали, «весь прожиток свій» (Мк. 12:44). Інші, як ні страшно їм це було, пожертвували Богові всім враз і без залишку, відмовившись від життя тимчасового для життя вічного; і таких чад своїх Церква зарахувала до лику мучеників.

Інші – довгі роки і десятиліття крапля за краплею, як написав в одному зі своїх листів Чехов, маючи на увазі, на жаль, зовсім інше, «видавлювали із себе раба». Раба пристрастей, раба землі, – для того, щоб вирости в повну міру раба Божого, щоб дорости до віку «небесної людини». Багато хто з них так уподібнився у своєму подвигу Самому Спасителеві, що набули в очах чад церковних звання преподобних.

Треті – поклали усе життя своє «за друзів своїх» (Ін. 15:13), та так, що абсолютно забули про свої вигоди, і про свої права, і про свої потреби. Церква дала таким іменування блаженних, а здивовані сучасники, які звикли у всякій справі шукати свою миттєву вигоду, охрестили їх «блаженними», тобто дурнуватими!

Мені не вистачило б і години, щоб перерахувати всі способи того, як чада Христові послужили Господові. Але кого б і за які б подвиги Церква не зараховувала до лиця обраних Божих людей, це завжди були люди, які впродовж усього свого життя вчилися в Господа відмовлятися від самих себе, виконуючи заповіт Христовий: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та йде за Мною» (Мф. 16:24).

З цього виходить, що стати «другом Божим» (див. Ін. 15.15) можна різними шляхами, але за єдиної умови: треба забути себе, треба пожертвувати собою. Апостол Павло навіть вказує, що така жертва рівна по суті пролиттю власної крові. Він прямо так і пише у своєму Посланні до християн з Єрусалиму: «Ви ще не до крови стояли, проти гріха змагаючись, і забули втішення, яке пропонується вам, як синам: “Сину мій, не нехтуй покаранням Господнім і не сумуй, коли він викриває тебе, бо Господь, кого любить, того карає; б’є кожного сина, якого приймає”. Якщо ви терпите кару, то Бог поводиться з вами, як із синами. Бо хіба є який син, якого не карав би батько? Коли залишаєтеся без покарання, для всіх загального, то ви діти незаконні, а не сини» (Євр. 12:4-8).

Щоб стати дійсно не лише друзями, але і синами Всевишнього, мало просто приймати доктрину Отця, мало просто погоджуватися з тим, що Він каже, треба виконати умову, яку Спаситель нам сьогодні поставив, коли сказав: «Отже, кожного, хто визнає Мене перед людьми, того визнаю і Я перед Отцем Моїм Небесним. А хто зречеться Мене перед людьми, зречуся того і Я перед Отцем Моїм Небесним» (Мф. 10:32,33).

От міра святості, запропонована кожному з нас! При цьому пам’ятатимемо, що слово «визнає», яке використав Господь, зовсім не означає – «визнає вголос», бо на словах усі ми сповідники! Справа в іншому. Залишилося нам навчитися – «битися до крові», щоб стати синами Божими, щоб виявитися серед сонму святих Церкви Христової, «бо покликав нас Бог не до нечистоти, а до святости» (1Сол. 4:7). І для нас це означає тільки одне: щоб бути з Ним у блаженній вічності, потрібно стати святими. Ні більше і ні менше. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя Всіх Святих