В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Апостол Павло у своєму посланні до Коринф’ян прямо називає своїх адресатів «святими». Він так і пише: «Павло, волею Божою покликаний апостол Ісуса Христа, і Сосфен, брат церкві Божій у Коринфі, освяченим у Христі Ісусі, покликаним святим, з усіма, хто призиває ім’я Господа нашого Ісуса Христа, у всякому місці, у них і у нас: благодать вам і мир від Бога Отця нашого і Господа Ісуса Христа» (1Кор. 1:1-3). Нічого незвичайного чи дивного в цьому зверненні апостола до своїх духовних чад немає: він усіх членів Церкви Христової, усіх християн, у своїх посланнях, як правило, називає святими.

Проте якщо в інших випадках можна подумати, що адресати Павлових послань і справді люди святі чи близькі до святості, то у випадку з християнами грецького міста Коринф цього так легко не скажеш, бо приводом для написання цього листа сталі спори і негаразди в Коринфській церкві, про які апостол пише відразу услід за звичайними вітальними формулами: «Бо від домашніх Хлоїних стало мені відомо про вас, браття мої, що між вами є суперечки. Я кажу про те, що у вас говорять: я – Павлів; я – Аполлосів; я – Кифин; а я – Христів» (1Кор. 1:11, 12).

Спори, непорозуміння, суперечки… серед святих? Якось це не в’яжеться з нашим уявленням про святість, бо святі для нас – це, передусім, люди, які перемогли гріхи, тобто безпристрасні, досконалі. А тут апостол прямо пише про тих, кого щойно назвав «святими», таке, що повергає сучасного читача просто в нерозуміння: «Всюди ходять чутки, що у вас з’явилося блудодіяння‚ і то таке блудодіяння, якого немає навіть і у язичників» (1Кор. 5:1). Якщо община заражена такими гріхами, як можна взагалі згадувати про святість? І проте, не лише апостол Павло, а і вся Церква Христова наполягає на прямій святості своїх чад, і робить вона це щоденно, за кожною Літургією виголошуючи перед причащанням Святих Христових Тайн дивні слова: «Святеє – святим!» Те, що зараз тим, хто осмілився, даватиметься найбільша Святиня, сумніву не викликає, а от те, що ті, хто приймає цю Святиню Тіла і Крові Христової, люди насправді святі, може спантеличити всякого, хто серйозно ставиться до свого духовного статусу і регулярно прибігає до Таїнства Покаяння. Що ж тоді таке наша святість: метафора, художнє перебільшення?

Вся річ у тім, що святість – не є стан фіксований, сталий. Це не просто результат сходження з долини гріха на вершину праведності: одного разу досяг – і заспокоївся. Святість – не орден, яким нагороджують за ударну духовну працю або за успішну битву з демоном-спокусником. Святість – це взагалі не результат, а процес. Святість – це безперервний рух до Христа. Рух, при якому неможлива зупинка, відпочинок, хоч би короткострокове перебування в спокої. Годі і говорити, що будь-який результат такого руху не може бути підсумком, фіналом, кінцем зусиль, але може бути тільки явищем проміжним і незавершеним.

От чому Церква, хоч і називає своїх чад святими, проте одночасно закликає їх до з’єднання з Головою і Засновником своїм у Таїнстві Євхаристії, величаючи їх «Святими»! От чому в Царстві Небесному безконфліктно перебувають і найбільший «серед народжених жінками» (Мф. 11:11), і той, кого Милосердний Господь простив на хресті!

Це тільки грубому людському оку лезо бритви здається ідеально рівним, а лезо сокири зазубленим і тупим. А от як поглянути на них через потужну оптичну систему мікроскопа, то напевно здивуєшся схожості, що відкрилася. Так і з нашими чеснотами і уявною досконалістю: порівняно з бандитом і вбивцею я, можливо, і праведник, а поряд з тим, хто, називаючи себе «убогим Серафимом», тисячу днів і ночей стояв на камені, молився і плакав про гріхи свої, навряд чи удостоюся і бандитського чину.

Я все це каже до того, що досвід святих Православної Церкви нікому з нас не залишає підстав сумувати і зневірятися у власному спасінні, бо серед їх блискучого сонму були ті, що працювали від першої години, так і ті, хто ледве встиг до одинадцятої. А допомога їх нам, грішним, полягає не в якихось «надзаслугах», якими можна дарма покористуватися, а в безцінному досвіді радісної рішучості невпинно йти до Бога, прориваючись крізь неміч, лінь, вади виховання і спокуси віку цього. Урочистість цієї радісної рішучості і святкуємо ми в день усіх святих.

Таке це свято Церкви. Такі ці спільні іменини, коли ми всі вшановуємо не лише святу пам’ять колись здійснених зусиль, але і радісно вітаємо щогодинне і щохвилинне подвижництво тих, хто і не подумує доки про святість, хто нічого ще не знає про благі результати своїх наполегливих спроб стати краще. Така ця радість про Дух Святий, Який засяяв у Церкві Христовій у преславний день П’ятидесятниці і виростив добрий плід в усіх святих Своїх. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя Всіх Святих