Тиждень тому ми відсвяткували Зіслання Святого Духа, завдяки якому утворилася Церква, а сьогодні святкуємо перші плоди цього дару Святого Духа, вшановуючи пам’ять всіх святих. «Дивлячись на… Ісуса…маючи довкола себе таку хмару свідків…» (див. Євр. 12:1,2), тобто всіх тих, які прийшли до Нього перед нами, особливо молімося до них цими днями. Тоді як ми ще поневіряємося між життям і смертю, вони вже, врешті, живі. Від них можемо навчитися, чим є спільність усіх святих.
Спільність усіх святих, тобто «причастя Святого Духа» (2 Кор. 13:13) – це не абстракція і не сентиментальна мрія. Це незбагненне диво, присутнє в нашому житті вже тепер. І не лише тому, що ті святі, які огортають нас своєю присутністю, вже всією своєю істотою перебувають у спільності з трисвятим Богом, але й тому, що ми вже святі через хрещення Святим Духом, хоча правда, що ми ще не є святими вповні.
Ті, що були перед нами, ликують, сповнюються радістю та подякою, бо та спільність, яку вони переживають, є спільністю, якою живе сам Бог. Наш живий і правдивий Бог є повнотою життя. Він єдиний у спільності Отця, Сина і Святого Духа. Саме ця спільність, що ллється через край, дає нам життя, і цим життям у спільності ми можемо жити вже тепер.
Нехай кожен із нас спробує внутрішньо змовкнути і прислухатися до того, хто перебуває в нас. У нас живе Пресвята Тройця. Це і є та нова дійсність, яку приносить нам християнство. Отець постійно дає нам життя у Своєму Сині, Котрий бере на Себе нашу людську природу. Отець огортає нас ніжністю Святого Духа, Який єднає нас з Ісусом. Коли ми в покорі та з довірою перебуваємо біля Отця, синівський дух учить нас жити тією незбагненною Божою спільністю.
Це так просто. Бог простий, тоді як ми вигадуємо різні ускладнення, а вони лише несуть у собі смерть. У Бозі жодна особа не належить сама собі. Отець не належить собі. Він існує не для себе. Син називає Його «Отче!» (Мф. 11:25) і передає це ім’я нам. Він є Отцем усією Своєю істотою, і лише Отцем. Його Син є лише Сином, Він існує не сам для Себе, а весь походить від Отця і спрямований до Отця. Так само Дух, що від Отця сходить і перебуває на Сині: ми маємо в своїй убогій людській мові лише два слова, дві загальні назви, щоб означити Його, подих Отчого Слова та сяйво світла. У Бозі ніхто не існує для себе самого. Кожен дає себе, жертвує себе іншому. «Бог є любов» (1Ін. 4:8), бо Він – «спільність» (див. 1Ін. 1:3).
То ж можемо зрозуміти, що будучи створеними «за образом Божим» (Бут. 1:27), ми покликані саме до тієї спільності. В цьому – наше глибинне бажання: бути любленими й любити. Проте ми такі тверді, тяжкі, темні: звичайно, кожен хоче існувати для себе! Нічого й дивуватися, що наше бажання вдаряється об бажання інших, а на землі панує пекло! І навпаки, ми стаємо живими особами, «за образом» (Бут. 1:27) і вже тепер «за подобою» (Бут. 5:1) Божою, якщо слухаємо улюбленого Сина, Який навчає нас про Отця та дає нам життя у Святому Дусі.
Ісус не належить сам Собі. Він узяв на Себе наше людське життя і зійшов аж до смерті не заради Себе. Він прийшов і продовжує приходити для кожного з нас і для всіх. Віддаючи Своє життя, Він зсилає нам Свого Духа животворчого, аби створити нас наново у спільності. Щоб кожна людина і кожна спільнота – подружжя, сім’я і ціле людство від Адама і до останньої людини – жили, врешті, в тому блаженному єднанні, де ніхто не залишається невизнаним, де кожен існує лише для іншого та з іншим. От у чому полягає та «свобода Божих дітей» (див. Гал. 5:13-14), до якої ми покликані і яку палко бажає реалізувати в нас спільність Святого Духа.
Ми зібралися сьогодні тут, аби звершувати Євхаристію саме тому, що Євхаристія – це велике таїнство спільності, причастя. То ж нам треба залишити всі наші чвари, а вони завжди є між нами, і навернути свої серця до тієї спільності, яка дається нам. «Не про себе тільки кожен турбуйся, але кожний і про інших» (Флп. 2:4). «В покірності шануйте один одного вищим за себе» (Флп. 2:3), наслідуючи приклад Христа Ісуса, Який став останнім серед усіх настільки, що ніхто не може відібрати в Нього цього останнього місця. Ісус став слугою кожного, кожної з нас, бо Він усіх нас любить.
Ось що ми отримуємо в дар у Євхаристії, в якій нам дано бути причасниками Божої спільності, довершеної у животворчому хресті, через який кожна людина люблена найвищою любов’ю. У сьогоднішньому Євангелії Ісус каже, хоч і знає, що цим може вразити нас, що кожен з нас, якщо хоче «жити», має покинути щось або когось, тобто «себе самого» (див. Мф. 16:24), щоби дати, врешті, життя, жити у спільноті, служити.
Таким чином, Церква, якою є ми, стає святою, з покорою вміщаючи в собі ту Божу спільність, присутню серед людей, за умови, що ми настільки «вкорінені й утверджені в любові» Христа (Еф. 3:18), що живемо, як і Він, для інших. То ж просімо всі разом Святого Духа, щоб поворушив нас, очистив і навчив нас жити у спільності й у любові.
Автор: Жан Корбон
Усе по темі: Неділя Всіх Святих