Під час Великого посту ми вже слухали цю євангельську розповідь, але в Євангелії від Марка. Сьогодні, в час зіслання Святого Духа, ми чуємо її з вуст євангеліста Матфея. Тут важливо усвідомити значення «літургійного часу», в якому звіщається Боже Слово. Слово Боже не навчає нас певних ідей. Слово Боже – це живе Слово нашого Отця, воплочене в людському тілі. І те, що Ісус пережив раз і назавжди, і що звіщає нам Євангеліє, Він продовжує переживати з нами, не лише тому, що ми роздумуємо над цим, а тому, що в Божественній літургії Святий Дух нагадує нам про це і дає направду пережити.
Не забуваймо, коли роздумуємо над Євангелієм приватно чи ділимося в групах, що в церковній літургії Слово Боже актуалізується щодня. «Сьогодні» воскреслого Христа – це найперше літургійне «сьогодні». Саме в Божественній літургії Слово стає «духом життя» (див. Од. 11:11).
І власне сьогодні, в цей час зіслання Святого Духа, розповідь євангеліста Матфея набирає свого значення, бо в ній не лише Син Людський має ту дивовижну владу відпускати гріхи, як у Євангелії від Марка, а, як сказано наприкінці, ця влада дана також «людям» (див. Мк. 13:34). Св. Матфей є євангелістом Церкви. Коли воскреслий Господь посилає апостолів у світ, Він дає їм Святого Духа і владу відпускати гріхи (див. Ін. 20:21-23; Мф. 28:18-20), і саме цей дар отримують єпископи, які є намісниками апостолів, та священики, що співпрацюють з ними в їхньому служінні.
Позаяк ми також отримали своє «свячення» у хрещенні, то ця місія стосується і нас. Всі ми отримали помазання Святого Духа, щоби бути миротворцями, нести примирення. Як ми використовуємо цей дар, бачачи трагічні наслідки щоденного гріха в нас, в інших, у нашому світі? Часто стаємо свідками тієї трагедії, а іноді навіть її учасниками: як через свої судження, які зрідка бувають прихильними, щоб не сказати гірше, так і через будь-яку травму, яку ми наносимо іншим – ділом, словом чи недобрим учинком. Через такі дії людей рани отримує Тіло Христа, розривається єдність Бога з Його дітьми. Трагізмом, що супроводжує гріх, є відсутність любові, незреалізований зв’язок, що веде не до єднання, а до смерті.
Помазання Святого Духа, яке ми отримали в хрещенні, не дає нам влади «прощати гріхи» (Мф. 9:6) – ні свої, ні інших. Сила цього помазання виявляється щодня і непомітно: вона немов бальзам, що умиротворює серця, робить їх лагіднішими, сильнішими. І в кожній Євхаристії нам дається Святий Дух, Який відновлює в нас ту незбагненну силу любові, що ширить єднання.
Під час служби Божої припадаємо до землі, єднаючись із Христом, Який перебуває у гробі, та зі всіма нашими братами і сестрами, смертельно пораненими гріхом. Ми зі синівською довірою благаємо Отця, разом з Його Сином, і Святий Дух сходить на нас, а через нас – на світ. Такою має бути наша звична внутрішня позиція: щоб ми постійно сходили до свого серця і приймали ніжність Отця. Тоді наповнимося Його Святим Духом, і що ми не казали б чи не робили б, бальзам Його миру вилікує рани багатьох.
Автор: Жан Корбон
Усе по темі: 6 неділя після П’ятидесятниці