Інтерв’ю зі психологом Ольгою Красніковою

– У чому полягає суть образи?

Коли ми говоримо про образу, дуже важливо пам’ятати, що суть образи – невиправдані очікування. І перше, що ми робимо, коли відчуваємо усередині себе образу, – це задаємо собі питання: наскільки мої очікування адекватні?

Якщо очікування адекватні – ми прояснюємо стосунки. Якщо очікування неадекватні – питання образи знімається. І вираз, що «на скривджених воду возять» – правильний лише в тому випадку, якщо образа стає не стільки емоційною реакцією, а стає способом життя, способом вибудовування стосунків – таким маніпулятивним засобом, за допомогою якого людина будує свої взаємини з оточенням.

Багатьом вигідно ображатися.. Бути скривдженим, бути жертвою – це відразу «німб» над головою, «крила» за спиною розправляються. Це самоствердження на тлі «поганих», «жахливих» інших, які такі злі, такі нехороші, бездушні.

Ображена людина часто користується іншими як об’єктом самоствердження. І це вже такий спосіб вибудовування стосунків.

– Як зрозуміти, що ти щиро простив?

– Щоб зрозуміти, що ти простив щиро, важливо всередині себе мати якісь внутрішні критерії. Причому, ці критерії в кожної людини свої.

Внутрішній критерій – відчуття, що я не тримаю зло. У когось це буде відчуття легкості і свободи, на відміну від напруги, тяжкості і якихось неприємних відчуттів, а для когось це буде можливість спокійно думати чи розмовляти з кривдником, коли не виникає усередині неприємного осаду чи якихось викривлень сприйняття.

Для когось щире прощення – це припинення нескінченного діалогу в голові, коли людина доводить, виправдовує, звинувачує, пояснює, засуджує і постійно подумки в голові цей діалог прокручує. І якщо раптом він закінчився, і в голові тиша, то, можливо, це свідчить про те, що людина щиро простила.

Дуже важливо кожній людині для себе з’ясувати – а як я можу зрозуміти усередині себе, що я дійсно простила щиро? Тут не може бути зовнішнього критерію, і інша людина не може підказати чи допомогти знайти цей критерій. Це можна з’ясувати шляхом самоспостереження і уважного ставлення до свого внутрішнього світу. Інших шляхів немає.

– Чи можна терпіти хамство, наприклад, у магазині, у громадському транспорті?

– Якщо говорити про наші реакції на хамство, з яким ми можемо зіткнутися в громадському транспорті, у магазині і в якихось інших місцях, то тут йдеться, швидше, не про образу. Бо образа більшою мірою відноситься до особистих стосунків, емоційних зв’язків. А в транспорті і магазині ситуація знеособлення, там образа може бути не особисто до мене спрямована, але до мене як до члена суспільства, як до пасажира чи покупця. Тому там, швидше, буде не образа, а реакція роздратування, неприйняття.

Абсолютно нормально відчувати негативні реакції, коли ми стикаємося з несправедливістю чи хуліганством, хамством. І тут важливо, що ми далі робимо. Якщо ми починаємо у відповідь грубіянити, то це, звичайно, неприпустимо. Чи ми мовчимо, бо сили нерівні, і боїмося. Може таке бути, бо іноді ризик занадто великий, ризик буквально фізичної розправи, що людина може ударити чи продовжити якісь образи – і тут, можливо, не варто відповідати. Героїзм, звичайно, вітається, але не в усіх ситуаціях.

Найкраще в ситуації образи чи публічного насильства звернутися до когось за допомогою, якщо ми самі не можемо впоратися. У магазині запросити менеджера чи вимагати книгу скарг та пропозицій. Не залишати безкарним.

Чому? Бо, даючи зворотний зв’язок іншій людині на її вчинок, ми їй допомагаємо. Можна, звичайно, боятися, що ми її образимо, або що вона засмутиться. Але, не даючи зворотного зв’язку, ми залишаємо її в полі безкарності. Вона відчуває, що може і далі продовжувати так поводитися, і це спокушає її. Не зустрічаючи відсічі своїй негативній поведінці, вона починає думати, що це нормально.

– Буває, що люди не вважають свою поведінку хамською.

Я часто навожу такий приклад на лекціях. Я їхала електричкою, і поряд зі мною чоловік з дружиною розмовляли один з одним, використовуючи нецензурні слова. Вони так спілкуються. Вони не лаялися, просто в них така розмова. Поруч сиділи я і двоє молоденьких дівчат. І слухати це було жахливо, тому, коли я зрозуміла, якщо зараз щось не зроблю, мені доведеться вислуховувати це впродовж усієї поїздки, я нагадала їм, що вони в громадському місці, і що не варто так виражатися. Вони абсолютно щиро здивувалися і сказали: так, так, вибачте. З’ясувалося, що вони знають нормальні слова. Просто вони якось не подумали, що вони не в себе вдома.

Я зараз не хочу обговорювати моральне обличчя цих людей або спосіб їх спілкування, але важливо показати, що іноді люди не усвідомлюють, що порушують правила. І тоді, дійсно, можна їм нагадати, вказати на це без якоїсь агресії, злості, роздратування, а просто попросити.

Так, не завжди це допомагає. Можна у відповідь почути щось неприємне. Але викриття гріха – це заклик до нас. Це ж заклик до всіх християн. Не залишати це без уваги, бо дійсно людина може не знати, не помічати.

– Як реагувати, коли тебе навмисно кривдять?

– Якщо я знаю, що людина мене образила спеціально, тоді в мене починаються сумніви в наших стосунках. Бо, якщо людина хоче зробити мені боляче і робить мені боляче спеціально, тоді що це за стосунки в нас такі?

Чи, можливо, я спровокувала? Теж поле для роздумів.

Але навіть, якщо я спровокувала – це не привід відповідати мені «злом на зло», можна завжди якось по-іншому вирішити такі питання. Я мимоволі зробила людині боляче, вона мені відповіла. Але не обов’язково ж множити зло, можна ж прояснити і припинити зло.

У будь-якому випадку, якщо йдеться не про родинні, а про дружні стосунки, тоді встає питання про дистанцію, про довіру і іноді питання про припинення цих стосунків. Навіщо мені спілкуватися з людиною, яка навмисно мені робить боляче? Якщо я, звичайно, не мазохіст.

Із родинними стосунками все складніше.

– Як поводитися з образливою людиною? Чи треба постійно бути обережним, догоджати їй або прямо казати свою думку?

– Часто, стикаючись з образливими людьми, ми починаємо лицемірити, займатися догоджанням і думати, що це прояв нашої чесноти, що ми таким чином про неї піклуємося: догоджаючи її образливості, ми робимо для неї добру справу. Але це не так.

Лицемірство і догоджання не можуть бути чеснотами, якими б мотивами вони не були викликані, точно так, як і наша «терплячість».

Чим відрізняється така «терплячість» від терпимості? Терплячість – це коли я всередині всі свої почуття затиснула. Причому, почуття які? Невдоволення, м’яко кажучи, незгода, неприйняття, іноді навіть ненависть. А зовні я посміхаюся, погоджуюся, я не кажу нічого проти. Але це не має жодного відношення до чесноти терпимості. Бо терпимість – це внутрішнє прийняття без обурення, гніву і засудження іншої людини.

Часто результат терплячості – це плітки. Бо тут я витерпіла, витримала, «не показала виду», але потім я йду в те місце, де я почуваю себе в більшій безпеці, і там я вже все висловлю, що я думаю з приводу поведінки іншої людини. Тому подібне догоджання до добра не призводить.

Важливо пам’ятати, що відповідальність за почуття лежить на самій людині. Я не можу образити, і мене не можуть образити. Я можу образитися. Це мій вибір, як я реагую і як довго, і що я потім з цією образою роблю. Або я роздумую і приймаю якісь дії, або я її пещу, лелію.

Але ми вже говорили про те, що образа може бути прекрасним способом маніпулювання і самоствердження. Тому потурати цьому немає жодного сенсу.

Рано чи пізно людина може дізнатися, що, виявляється, ми з нею не згодні, і що ми весь час її терпіли. Від кого вона дізнається? Та від нас же. Терплячість закінчиться, і ми їй висловимо все те, що всі ці довгі роки ми копили. І для неї це буде страшним ударом і розчаруванням. Тобто, ми терпимо заради збереження стосунків, а насправді стосунки, побудовані на лицемірстві, поступово руйнуються.

Усе по темі: Прощення