Вам подобається жити з неспокійною совістю? Та нікому не подобається. Тим більше складно в такому нестійкому стані займатися підпорядкуванням власної душі. Дійсно, коли на душі неспокійно, складно відволіктися від цих думок, від внутрішніх діалогів. Ситуація неначе сама нагадує нам про те, що вона ще незавершена, що до неї потрібно повернутися і вирішити її.

Процес взаємного прощення можна порівняти і з мозолем. Коли далі за сусідній колодязь не ходиш, то він і не болить особливо. Але вирушаючи в далеку подорож, усі рани краще залікувати, інакше заболять так, що все на світі проклянеш.

Великий піст – це теж своєрідна експедиція, бо кожному, хто ступає на цей шлях дається порада: розберіться з тими наривами, які виникають між вами і вашими ближніми, щоб хоча б ці місця не боліли. Під час подорожі навантаження буде дуже сильним, ви і так втомитеся, навіщо ж створювати собі додаткові труднощі?

Чому Церква рекомендує перед всякою важливою справою раніше примиритися з ближніми? Це щось подібне до техніки безпеки, щоб не перегоріти і не носити на собі зайві тягарі. Спочатку створити умови для духовної роботи, розібравшись з відволікаючими стосунками, а потім тільки приступити до внутрішньої роботи.

Адже найнеприємніше – це не те, що дається легко і просто. Це не зуби чистити в плані профілактики. Найболючіше – це реальні нариви розкрити, реальні осколки з ран вийняти. Зашити і продезинфікувати.

Ми дуже часто стали говорити про ситуації, коли прощення просять у тих, з ким і конфліктів жодних немає. Давайте краще поговоримо про ситуації інші. Коли начебто і потрібно поговорити і прояснити стосунки, а не виходить. Страшно.

Ми могли зашкодити людині не лише матеріально, але і морально, і цей діалог про прощення може бути перерваний або навіть і не розпочатий іншою стороною, бо їй, може, теж про це згадувати неприємно. Одна справа, якщо ми узяли в борг і не повернули, а зовсім інша, коли, допустимо, назвали людину дурною привселюдно. А вона образилася.

І тут по-перше потрібно розуміти, у чому ми вважаємо себе винуватими і за що хочемо просити прощення. І говорити потрібно не про абстрактну ситуацію взагалі, а про те, що нас конкретно і помітно гризе. Говорити не загальними фразами, а своїми словами.

Провина, слід сказати, складне почуття. Ми найчастіше її або применшуємо, або перебільшуємо. І те, і те не дуже корисне, оскільки відводить нас від реальності і може служити для виправдання власних слабостей або маніпулятивних схильностей.

Взагалі, уміння адекватно оцінювати себе і свої вчинки – показник духовної зрілості людини. Якщо брати на себе провину понад міру, то і захворіти недовго. Зловживання власною значущістю сильно відгукнеться нездоровими наслідками. І навіть якщо простять вас на тому кінці стосунків, то самі-то з чим залишитеся?

Є такі матері, які люблять просити у своїх дітей прощення за те, що життя своїм чадам зіпсували, є дружини, які просять прощення за те, що партнерам своїм життя зламали. Так і хочеться сказати у відповідь: «Шановні, будьте скромніше. Від вас залежить далеко не все».

Отже однією з перших чеснот, яка допоможе в справі прощення, стане скромність. Тільки не в сенсі «психічно нездорова безхребетність», а розуміння того, що я тут не пуп землі, я учасник процесу, від мене дещо залежить, але не все. Але багато що залежить саме від мене.

Скромність дає відчути власну вагу. Якщо я відчуваю себе піщинкою і смітинкою, то чи не брешу я собі, чи не намагаюся себе виправдати, а свій вклад у ситуацію звести до мінімуму? Якщо я почуваю себе слоном у посудній крамниці, якому не поворушитися, щоб щось не зламати, чи не намагаюся я лестити власній значущості? Адже і те і друге зрештою є маніпуляцією.

Допустимо, я так хочу отримати це заповітне прощення, що почну принижуватися. Але чи вирішу я цю ситуацію в результаті, якщо розмовлятиму від низу до верху і натискатиму на самолюбність опонента? А якщо я почну височіти над ним і принижувати, вириваючи це прощення, то чи не намагаюся я на нього тиснути? Скромність – ця та якість, яка допомагає спілкуватися з людиною на рівних, бачачи в ній таку ж людину, як і я сам, таку ж цінну і таку ж значущу, але яка відрізняється від мене.

Дуже важливо в справі прощення пам’ятати про те, що наша мета – не виканючити прощення, а донести до нашого ближнього своє бажання вирішити ситуацію. Ми переступаємо через почуття власного комфорту, але не власної гідності. Так, не потрібно забувати про те, що навіть за ситуації, коли ми просимо прощення, потрібно залишатися гідним. Кого? Того, за Чиїм образом і подобою ми створені.

Озвучуючи людині, якій ми завдали шкоди, своєї доброї волі відносно бажання вирішити ситуацію для обопільної користі, ми говоримо тільки про те, що від нас залежить: про власні почуття.

От порівняйте ці дві фрази:

– Прости мене, будь ласка, за те, що я наступив тобі на ногу.

– Мені дуже шкода, що я наступив тобі на ногу.

У першому випадку ми, можна сказати, передаємо ініціативу до рук співрозмовника. Це він вирішуватиме, прощатиме йому чи ні, це від нього залежить результат подій. І тут ми неначе знімаємо з себе всі повноваження, а ближнього, навпаки, наділяємо правом вершити суд. Це, звичайно, у чомусь легко, адже знімає з нас відповідальність за те, що все відбувається. І навантажуємо у відповідь людину, вона повинна зробити якусь моральну оцінку того, що відбувається, простити чи не простити. Мало того, що ногу їй відтоптали, так тепер їй потрібно чи забути про свою ногу, яка ще болить, і проявляти поблажливість чи показати себе нехорошою людиною, не прощаючи. А нога-то болить! А туфлі-то потрібно знову начищати!

Фразу «мені дуже шкода» виносити складніше, бо тут ми висловлюємо свої думки і почуття. Якщо нам правда шкода, то людина, якій ми в даному випадку наступили на ногу, бачить наш жаль. Ми дали зрозуміти, що помітили свою помилку, не приховали її, що ми беремо на себе відповідальність за те, що були такі незграбні чи неакуратні. Ми визнаємо факт, але не перекладаємо на ближнього відповідальність за нашу спокійну совість, а залишаємо собі право відповідати за себе і свої вчинки.

Можна сказати, що в цьому нам допомагає упокорювання. У нас його часто плутають зі слабкістю, але в упокорюванні якраз сила, величезна сила, здатна при потребі і гори рухати. Упокорювання – це уміння визнати за собою факт власної неідеальності як частини нашої суті. Це не радісно і не сумно, не добре і не погано, ми такими вже народилися. Ми буваємо незграбними, слабкими, боязкими. Ми можемо здійснити погані вчинки і не зізнатися в них, як відрікся апостол Петро від Христа (причому не один разу, тричі!), але потім знайшов у собі сили в цьому розкаятися. Він вже не може скасувати факт цієї легкодухості, але він може зізнатися в тому, що здійснив гидкий вчинок.

Ніде в Євангелії не говориться, що Петро просив прощення і вимагав підтвердження прощення. Він з цим розбирався сам, згадуючи про це кожен ранок. Цього півня можна порівняти з голосом совісті, яка нагадує, але не розтоптує, не принижує, але і не робить наше життя після провини таким же комфортним, як до цього. Ми повинні вчитися в буквальному розумінні виносити ситуацію, не виливаючи її на інших і не чекаючи магічного акту, після якого все повернеться як було, розбита ваза раптом склеїться, а друг наш забуде, що ми виявили себе з не найкращого боку.

Власне, той же уривок євангельського тексту показує нам, як потрібно ставитися до людей, які перед нами провинилися. Не тикати їх носом у провину, не соромити. Не про збиток говорити, а про вирішення: «Говорить йому втретє: Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене? Петро засмутився, що втретє спитав його: чи любиш ти Мене? І сказав Йому: Господи! Ти все знаєш: Ти знаєш, що я люблю Тебе. Ісус говорить йому: паси вівці Мої» (Ін: 21.17).

Автор: Лідія Сінєлєва

Усе по темі: Прощення