Контекст притчі про злочинних виноградарів

Ситуаційний контекст (що Матфей хотів сказати своїм сучасникам).

Найважливіше навчання в цій притчі – її христологія. Якщо пророки Старого Завіту зображені в ній як слуги (Мф. 21:34–36), то Ісус – як «улюблений Син» (Мф. 21:37; пор. Лк. 20:13). Він не є просто найкращий чи улюблений слуга. Він настільки різниться від пророків Старого Завіту, що потрібно застосовувати якісно інші категорії на Його означення. І тут порушується питання «онтологічної» унікальності Сина. Унікальна роль Ісуса як «наріжного каменя Церкви» (Мф. 21:42; пор. Лк. 20:17; Діян. 4:11,12; Еф. 2:20; 1Кор. 3:11) продемонстрована цитатою з Пс. 117(118):22. Кожна особа буде суджена на підставі свого ставлення до Ісуса (Мф. 10:26; пор. Лк. 9:26; 12:8,9; Діян. 4:12). Опис Сина як спадкоємця (Мф. 21:38) також має христологічне значення, адже тут Він виступає як майбутній Господар винограднику.

У конкретному часовому вимірі досліджувана притча – це розповідь про Ізраїль, котра досягає кульмінації в суді. Як і в деяких інших притчах, Ісус розвиває вже добре відому біблійну тему (у цьому разі – з Іс. 5:17 і Пс. 78(79)). Він далі пояснює акцію в Храмі і, через алюзії на Ісаю, виправдовує її: знову, як і в дні Ісаї, Храм заслуговує пророчого викриття і навіть посланої від Бога загибелі. Господар, який посилав слуг і сина й побачив їх відкинутими, прийде і стратить виноградарів, а виноградник віддасть іншим. Швидше за все, тут йдеться про майбутнє зруйнування Єрусалима: Ісусова акція в Храмі була символом майбутнього осуду. Розказана притча представляє більш широкий розповідний контекст, спираючись на ізраїльську пророчу традицію та претендуючи на підведення цієї традиції до кульмінації – кульмінації, в рамках котрої розіграна притча має сенс. Таким чином, притча пояснювала акцію Ісуса, а також (шляхом екстраполяції) – майбутню дію Бога Ізраїлю (хоча акцент на цьому менший, ніж часто думають).

Матфей наголошує, що первосвященики й фарисеї добре усвідомлювали, що в притчі мовиться саме про них  (зрозуміли, що про них говорить). А факт, що вони відчували страх перед народом (боялися людей), є черговим свідченням, що намагання вбити Ісуса – не просто емоційна реакція, а обдуманий вчинок.

Описом реакції релігійної еліти Матфей показує, як притча, котру розповідав Учитель, здійснюється на очах: Ісус, законний спадкоємець стародавніх пророків, прийшов завершити їхню справу, ще раз закликаючи Ізраїль віддати належну честь Богові Союзу. Ізраїль мав завдання – принести плід праведності свого життя і явити Божу благодать усьому світові. Натомість він, приховавши благодать тільки для себе, жив неправедним життям і вдавався до насильства – включно до відкинення останнього Божого Посланця (пор. Лк 19:41–44).

Проте Ісус каже, що Бог, Який мав судити язичників, прийде судити Ізраїль, а відкинутий Месія (Пс 117(118):22) – в. 21:42, після приниження (Іс. 8:14–15) буде прославлений (Дан. 2:44–45) – в. 21:44.

Наразі ж Матфей додає до ланцюга нечестивих намагань та пошуків ще свідчення про богохульні наміри лідерів народу – після урочистого в’їзду в Єрусалим, коли народ вітав Ісуса словами «Осанна!» (21:1–11), та Його акції в Храмі (21:12–17), притча про виноградник (21:33–46) стала третьою з довшої низки основних причин (четверта причина – помазання Ісуса жінкою в домі Симона фарисея, котре багато коментаторів розглядають як помазання Месії, – Мк. 14:3–9; Мф. 26:6–13; Лк. 7:36–50), що в результаті призвели до смерті Христа.

Сучасний контекст (значення для Церкви сьогодні). Цей уривок продовжує тематичну лінію попередніх наративів про свідоме відкинення Ісуса та Його посланництва релігійно-культовими (первосвященики), інтелектуальними (книжники) та політичними (старійшини народу) провідниками Ізраїлю.

З притчі можна виокремити принаймні три головні думки:

  1. Бог є багатомилостивим і терпляче чекає, поки Його народ принесе належний плід; чекає навіть тоді, коли народ повстає проти Нього.
  2. Прийде час, коли терпеливість Бога закінчиться, й тоді всі, хто Його відкинув, будуть знищені.
  3. Божий задум не буде порушений, оскільки Він поставить нових провідників, котрі принесуть плоди, яких не дали попередні виноградарі.

Позачасове значення цього фрагмента полягає в тому, що кому багато дано, від того буде багато вимагатися. Люди, яким більше довірено (провідники), в певному сенсі наражені на більшу небезпеку невиконання своїх обов’язків і нерозуміння суті свого посланництва. Причиною такого засліплення може бути надмірна увага до себе, на шкоду своєму служінню. Їм стає чужою й незбагненною позиція слуг: «Ми раби нікчемні; бо зробили тільки те, що повинні були зробити» (Лк. 17:10). Такі люди цілковито зосереджені на собі, на своїх «досягненнях», величі й гідності, а відтак зовсім закриті на дію Божу. Коли з часом з’ясовується, що справжній Божий план іде всупереч їхнім очікуванням, бажанням чи інтересам, вони виявляються неготовими поступитися своїм, щоб піти за покликом Божим. Така роздвоєність деколи заходить настільки далеко, що доводить до прямої конфронтації з Божою волею та свідомого протистояння їй.

Цікаво, що знову ж таки, на противагу своїм провідникам, простий народ розуміє Божу дію краще і, у цій ситуації, не дає їм легко й відкрито виступити проти Ісуса. Простий народ тут, зауважмо, – не якась певна соціальна верства, а ті люди, котрі сприймають Бога чистим і простим серцем, щиро й без егоїстичних міркувань слідують за Божим покликом.

Цей уривок учить нас пильнувати своє серце, щоб у нього не закралася самовпевненість, переконання, що ми достеменно знаємо дороги Господні. Він вчить зберігати здатність відкриватися до нового, дивуватися, не зупинятися на досягнутому. Вчить будувати своє життя не довкола своїх «досягнень» і «здобутків», а в простоті й відкритості до плану Божого для нашого життя та життя людей, серед яких ми живемо.

Автор: о. Юрій Щурко (з циклу: “Розважання над Словом Божим“)

Усе по темі: 13 неділя після П’ятидесятниці