Будь-якому священикові доводиться часто стикатися з тим, що, людина, яка прийшла на сповідь, не може простити. Буває так, що хтось просто не розуміє свого стану. Буває, що розуміє, але нічого не може із собою вдіяти, і тоді це приносить страждання душі.

Прощення позбавляє від страждання, приносить радість і спокій на серці, бо уподібнює нас Христу. Ми поступаємо так само, як Він, а, означає, – йдемо Його шляхом. Але це вимагає зусиль. Буває легко вимовити слова прощення, але абсолютно нестерпно змусити себе більше не шукати провини іншого, не шукати помсти, не пам’ятати заподіяного зла.

Простити – означає пам’ятаючи, що зло і гріх карані, жаліти, просити Бога про милість до тих, хто приніс нам його. Це майже неможливо, але ми хоч би розуміємо, що до цього слід прагнути. Я точно знаю, що Господь чує будь-який щирий крик, і якщо ми кричатимемо: «Допоможи, Господи, дай сили простити!», – так і буде.

Ще важче просити прощення. Коли винен, коли дійсно ти ранив серце ближнього, і душа його зробилася жорстокою проти тебе. І трапляється так, що наше серце повне розкаяння, а той, до кого ми звертаємося за прощенням, не помічає нас. Поклади на Господа печаль свою. Він бачить наше серце і наш плач. Молися за того, кого образив. Якщо хтось не має сил нас простити, це не означає, що нас не прощає Бог.

Буває, ми отримуємо якусь рану, подряпину. Спочатку біль буває різким і нестерпним. Потім він проходить. Залишається малопомітний шрам. Він є, але він не болить вже. Ми пам’ятаємо подію, що стала його причиною, але не відчуваємо болю. А істинне прощення – це коли ти забуваєш, де в тебе шрами.

Автор: ігумен Агафангел (Білих)

Усе по темі: Прощення