Про природу Царства Божого

Для з’ясування Свого вчення про Царство Боже Ісус Христос користувався життєвими прикладами, притчами. В одній із притч Він уподібнив Царство Боже овечому двору, в якому безпечно живуть слухняні вівці, що охороняються і водяться на випас Добрим Пастирем – Христом: “Я ж Пастир Добрий; і знаю Моїх, і знають Мене Моїпастир добрий душу свою покладає за овецьЙ інших овець маю, які не з цього двору, і тих Мені треба привести; і голос Мій почують, і буде одне стадо і один Пастир. Тому любить Мене Отець, що Я душу Мою віддаю (за овець), щоб знову прийняти її. Ніхто не відбирає її від Мене, але Я Сам віддаю її. Маю владу віддати її і владу маю знову прийняти її” (Ін. 10 розділ). У цьому уподібненні Царства Божого овечому двору підкреслюється єдність Церкви: безліч овець перебуває в одному захищеному дворі, мають одну віру і один спосіб життя. Усі мають одного Пастиря – Христа. Про єдність віруючих Ісус Христос молився Своєму Отцеві перед Своїми хресними стражданнями, кажучи: “Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине” (Ін. 17:21). Початком, що з’єднує в Царстві Божому є любов Пастиря до овець і любов овець до Пастиря. Любов до Христа виражається в послуху Йому, у прагненні жити за Його волею: “Якщо любите Мене, то дотримуйтесь Моїх заповідей“. Взаємна любов віруючих є важлива ознака Його Царства: “З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою” (Ін. 14:15; 13:35).

Благодать і істина – це два скарби, які Господь дав Церкві як головні її властивості: а благодать і істина через Ісуса Христа сталися (Ін. 1:17). Господь обіцяв апостолам, що Дух Святий до кінця існування світу збереже в Церкві Його істинне і неушкоджене вчення: “І Я ублагаю Отця, й іншого Утішителя дасть вам, щоб був з вами повік, Духа істини, Якого світ не може прийняти. Утішитель же, Дух Святий, Якого пошле Отець в ім’я Моє, навчить вас усього і нагадає вам усе, що Я говорив вам” (Ін. 14:16,17,26). Так само ми віримо, що благодатні дари Духа Святого до цього дня і до кінця існування світу, діятимуть у Церкві, відроджуючи її чад і угамовуючи їхню духовну спрагу: “А хто питиме воду, яку дам Я йому, той не буде спраглим повік; але вода, яку дам йому Я, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне” (Ін. 4:14).

Як земним царствам потрібні закони, правителі і різні установи, без яких жодна держава не може існувати, так і Церква наділена Господом Ісусом Христом усім необхідним для спасіння віруючих – Євангельським вченням, благодатними таїнствами і духовними наставниками – пастирями Церкви. Про це Він так сказав Своїм учням: “Як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас. Сказавши це, Він дихнув і говорить їм: прийміть Духа Святого” (Ін. 20:21, 22). На пастирів Церкви Господь поклав обов’язок учити віруючих, очищати їхню совість, відроджувати їхні душі. Пастирі повинні наслідувати верховного Пастиря в Його любові до овець.

Людина стає праведною не миттєво. У притчі про куколі Христос пояснив, що, як у засіяному полі кукіль росте серед пшениці, так і між праведними чадами Церкви знаходяться негідні її члени. Одні люди грішать через невідання, недосвідченість і слабкість своїх душевних сил, але каються у своїх гріхах і прагнуть виправитися; інші – довго живуть у гріхах, нехтуючи довготерпінням Божим.

Головним сіяльником спокус і всякого зла серед людей є диявол. Кажучи про куколі у Своєму Царстві, Господь усіх закликає боротися із спокусами і молитися: “І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого” (Мф. 6: 12,13). Знаючи духовну слабкість і непостійність віруючих, Господь наділив Апостолів владою прощати гріхи: “Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому залишите, залишаться” (Ін. 20:23). Прощення гріхів припускає, що той, хто згрішив щиро шкодує про свій поганий вчинок і бажає виправитися.

Але зло не вічно терпітиметься в Царстві Христовому: “Кожен, хто чинить гріх, є раб гріха. Але раб не перебуває в домі вічно, а Син перебуває вічно. Отже, якщо Син визволить вас, то справді будете вільними” (Ін.8:34-36). Людей, які упираються у своїх гріхах або не підкоряються вченню Церкви, Христос повелів виключати із благодатного середовища, кажучи: “Якщо ж і церкви не послухає, то нехай він буде тобі як язичник і митар” (Мф.18:17).

У Царстві Божому здійснюється реальне єднання віруючих з Богом і один з одним. Початком, який з’єднує Церкву є Боголюдська природа Христа, до якої віруючі залучаються в таїнстві святого Причастя. У Причасті Божественне життя Боголюдини таємничо сходить у віруючих, як сказано: “Ми (Отець, Син і Святий Дух) прийдемо до нього і оселю сотворимо у нього“; так Царство Боже входить у людину (Ін. 14:23; Лк. 17:21). Ісус Христос підкреслював необхідність причащання такими словами: “Якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крови, то не будете мати життя в собі. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день” (Ін. 6:53,54). Без єднання з Христом, людина, як обломлена гілка, духовно в’яне і не здатна творити добрих справ: “Як гілка не може приносити плоду сама від себе, якщо не буде на лозі, так і ви, якщо не будете в Мені. Я є лоза, а ви гілки; хто перебуває в Мені, і Я в ньому, той приносить багато плоду; бо без Мене не можете робити нічого” (Ін. 15:4,5). Навчивши Своїх учнів необхідності мати єдність із Собою, Господь у Великий Четвер, напередодні Своїх хресних страждань, встановив і саме таїнство Причащання, наказав їм на закінчення: “Це чиніть на спомин про Мене” (Лк. 22:19).

Своє благодатне Царство Ісус Христос протиставляв світу, що загруз у злі, кажучи Своїм учням: “Я обрав вас від світу” (Ін. 15:19), тобто виділив з нього і “Царство Моє не від світу цього” (Ін. 18:36). “Князь світу цього” – диявол, який є вовк, людиновбивця і батько брехні. Але сини Царства не повинні страшитися лукавого і його синів: “Нині князь світу цього вигнаний буде гетьмужайтесь: Я переміг світ” (Ін. 12:31, 16:33). Царство Христове буде існувати до кінця світу, і всі зусилля диявола і його слуг зруйнувати Царство Христове, розіб’ються, як хвилі об скелю: “Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її” (Мф. 16:18). Ці слова кажуть не лише про фізичне існування Церкви до кінця часів, але і про збереження нею своєї духовної цілісності, сповненої благодаттю та істиною.

Ісус Христос учить нас Своїм словом і Своїм прикладом. Він є для нас досконалим зразком моральності. “Моя їжа є творити волю Того, Хто послав Мене, і звершити діло Його” (Ін. 4:34) – каже Христос. І кожен Його вчинок, слово і думка пройняті прагненням виконати волю Отця. Знайомлячись глибше із життям Спасителя, що описане в Євангеліях, ми бачимо в Його вчинках найвищий приклад чеснот. При цьому, ми повинні розуміти, що ми можемо наслідувати Христа тільки в тому, що доступно нам, смертним людям. Ми не сміємо відтворювати Його окремі вчинки, наприклад, Його справи всемогутності і всезнання, але можемо і повинні наслідувати загальний дух Його чеснот. Саме в Христі людина знаходить живий образ ідеалу, до якого Він закликає всіх людей, кажучи: “Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий“. Згодом пояснивши: “Хто бачив Мене, той і Отця бачив” (Мф. 5:48; Ін. 14:9).