Як відрізнити формальне прощення від щирого, чи пов’язане наше власне покаяння із здатністю прощати? Про це роздумує ігумен Нектарій (Морозов).

Прощення – стан серця

Можливість прощати, безумовно, є в кожної людини, бо вона створена за образом і подобою Бога, Який невпинно нас прощає. Власне, уся надія нашого спасіння ґрунтується саме на прощенні Божому.

Більше того, Господь, знаючи цю нашу можливість, прямо заповідає нам прощати на протязі навіть одного дня так багато разів, що важко злічити. Але для того, щоб якусь можливість реалізувати, потрібно мати намір. Іноді людина хоче прощати і прощає, а іноді не хоче прощати і не прощає. Складніше буває, коли ми розуміємо, що як християни повинні простити – і не можемо. Це виявляється дуже важко і болюче для самолюбності, і ми знаходимо масу причин, щоб не робити цього. Наприклад, кажемо собі: «Адже Господь прощає людину тоді, коли вона кається і сама просить прощення. Якщо мій кривдник повиниться, я теж, можливо, прощу його».

Але річ у тому, що Господь чекає від нас покаяння, бо Він по відношенню до нас нічого поганого не зробив і зробити не може. А ми один одному багато зла робимо, і тому необхідно завжди пам’ятати про заповідь «підставити ліву щоку». Деякі святі трактували це таким чином: коли тебе образили незаслужено, і ти вже готовий обуритися цією несправедливістю, згадай про свою ліву щоку, тобто про свої злі справи, про які не знає ніхто, окрім Бога. І зрозумій: Господь посилає тобі можливість потерпіти образу, щоб через це очистити себе. Адже ти однозначно заслужив це, якщо не перед кривдником, то точно перед Богом.

Прощення насправді іноді дається дуже важко, і навіть коли людина живе дійсно християнським життям. Адже молитва злопам’ятного, як каже преподобний Ісак Сирин, це сіяння на камінні. Головною перешкодою тут стає і самолюбність, і людська гордість, і жалість до себе. До того ж частенько наш гріх і наша слабкість виряджаються в одяг самовиправдання: як же я прощатиму цю людину, адже вона не лише мені, але і багато ще кому нашкодила. Але треба зрозуміти одну річ: прощення зовсім не припускає надання людині можливості принесене нам зло повторювати. Простивши грабіжника чи шахрая, ми зовсім не повинні дозволити йому знову нас пограбувати, обдурити.

Коли ми говоримо про прощення, то передусім йдеться про стан серця. Простити – це означає людині її неправду відпустити саме від щирого серця, як дуже точно сказано в Євангелії. Це означає, що серце не повинне болюче стискуватися, коли ми про цю людину говоримо чи думаємо, а в душі перебуває мир і хоч би в якійсь мірі любов і співчуття. Ось це і є прощення.

Проте в тому, як ми потім будуватимемо свої стосунки з цією людиною, необхідно керуватися здоровим глуздом.

Шлях прощення – стати сильнішим

Чому ж так складно простити? Нам дуже часто здається, що ми в цьому житті – нещасні і слабкі жертви, а ті, хто спричиняє нам зло, – нападаючі, агресори. Але потрібно зрозуміти, якщо хтось тобі робить погано, то він спричиняє зло і собі в тому числі, причому собі в набагато більшій мірі, адже, безумовно, Господь спитає. У цьому потрібно угледіти привід цю людину пошкодувати і вже не почувати себе жертвою. Коли ти сильний, неважко простити. Ось це, мені здається, шлях прощення – стати сильнішим.

Бувають ситуації, коли ми бачимо, що людина просить у нас прощення, але робить це, так би мовити, використовуючи благочестиву християнську традицію, для того, щоб вийти сухою з води, звести нанівець напружену ситуацію, що утворилася. Виникає закономірне питання: чи можна в такому разі відмовити в прощенні?

Правильним буде таку людину все-таки простити, хоч би зовні відпустити їй, хоча, повторюся, з прощенням змінюється стан серця, з якого повинне піти зло. Але якщо необхідно звести з кривдником певну дистанцію, то це треба зробити. Можна сказати: «Так, я тебе прощаю, але більше не хочу з тобою мати жодних справ, бо інакше це буде занадто великою спокусою і для тебе, і для мене».

Якщо йдеться про ситуацію, наприклад, у сім’ї, коли люди разом живуть, тоді, безумовно, прощення буває пов’язане з тим, щоб людину повернути на колишнє місце, як відбувається з блудним сином з євангельської притчі. Але, прощаючи людину, у сім’ї чи на роботі, буває необхідно встановити за нею той контроль, якого не було раніше. І в цьому немає нічого, що суперечить християнській любові, бо в ряді випадків цей контроль буде благом.

Коли людина просить у нас прощення нещиро, то, звичайно, насправді вона його не просить, а намагається збудувати з нами якісь взаємини, діє в руслі певної дипломатії, а може бути, навіть проявляє підступність. Якщо ми це бачимо, то повинні розумно діяти: пошкодувати, простити і знову ж таки встановити ту дистанцію, яка і нас убереже від недобросовісних дій цієї людини, і їй не дасть спричинити нам зло, а потім нести за нього відповідальність.

Як зрозуміти, що в твоє серце по-справжньому прийшло прощення?

Коли людина розуміє, що найважливіше в житті – навчитися любити Бога і оточуючих людей, коли людина до цієї любові прагне, тоді вона дуже добре відчуває, рухається вона до прощення чи ні. Бо коли для людини любов – нормальний стан, а її відсутність – ненормальний стан, то для неї нестерпно не прощати когось за щось і вона всіма силами своєї душі прагнутиме до прощення і, тому, відповідно, простить. Ми такі істоти: чого дуже хочемо, того дуже швидко домагаємося. Якщо для нас прощення буде потребою, ми дуже легко навчимося прощати. Головне – усвідомити і відчути це як потребу.

Автор: ігумен Нектарій (Морозов)

Усе по темі: Прощення