Увечері напередодні настання Великого посту в храмах звершується одна з найзворушливіших служб у році – вечерня з чином прощення. А впродовж усього дня за звичаєм, що склався, християни просять один в одного прощення за нанесені образи, чому і носить день спогаду Адамового Вигнання, ще одну назву – «Прощена неділя».

Про прощення в християнському житті, богослужінні і традиції – бесіда з протоієреєм Димитрієм Струєвим.

– Чому склалася традиція просити прощення напередодні початку посту, а не в перший день Чотирідесятниці? Здавалося б, сам Великий Покаянний канон, строгий піст – усе це краще підходить до примирення з ближніми, ніж день, коли ми спішно доїдаємо скоромні запаси.

– А чому Господь каже: «Коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар твій перед жертовником і піди перше помирися з братом твоїм, і тоді прийди й принеси дар твій» (Мф. 5:23-24)? По цій заповіді, нам раніше примирення навіть свічку в храмі поставити не можна, не то що Великий канон читати.

– “Просити вибачення в Прощену неділю” перетворюється не лише у зовнішніх, але і у цілком церковних людей, у ритуал, на кшталт “купатися в ополонці на Богоявлення”, “смажити млинці на Масницю” або “святити паски на Пасху”. Як з цим боротися?

– Так, з «ритуальністю» – фактично, профанацією – традиції прощення дійсно треба боротися. Як? Осмисленням кожного «обміну прощенням»: за що саме ми в цієї людини просимо прощення, чи дійсно хочемо, щоб вона нас простила, чи дійсно прощаємо її самі. І молитвою про допомогу Божу у взаємному прощенні.

Корисно просити прощення за щось конкретне: якщо я згадую, що з цією людиною колись грубо поговорив, колись не допоміг, мало приділяв уваги, буде краще, якщо я вибачуся в неї за ці гріхи «поіменно». Узагальнене «прости за все» схоже на «в усьому грішна» на сповіді; реального покаяння в обох випадках в рівній мірі може не виявитися.

Насправді між покаянням перед Богом і покаянням один перед одним багато спільного. Отже, якщо просимо прощення в ближнього, значить, обов’язково приймаємо рішення намагатися не повторювати те, за що нас потрібно простити. Якщо необхідно – «створити плоди покаяння», наприклад, відшкодувати принесений збиток. Чи, якщо образили або обмовили людину публічно, публічно ж і оголосити про свою неправоту. І ще – прощаємо самі так, як хочемо, щоб нас прощав Господь.

Є ситуації, коли просити прощення, на мій погляд, немає за що. Рідко буває, коли стосунки настільки ідеальні, що в них не трапляється жодних негараздів. Але якщо, наприклад, ми з кимсь зовсім нещодавно мирилися після певних непорозумінь, і всі ці непорозуміння вирішені остаточно, навіщо ще потрібний формальний ритуал саме цього дня? Якщо, наприклад, парафіянин сповідувався кілька днів тому, і відтоді оберігався Богом від спокус, безглуздо вимагати від нього перед причастям нової сповіді просто тому, що «так потрібно». Так само і з прощенням один одного. Ще нісенітниця – обмін прощеннями між людьми практично незнайомими, яким навряд чи траплялося один на одного ображатися.

Думаю, гріха не буде замість «Бог простить» відповідати «мені нема за що тебе прощати» в тих випадках, коли дійсно нема за що. Це краще, ніж зайвий раз порушити третю заповідь, вимовивши ім’я Боже марно. Як правило, «непрощений» у такій ситуації намагається доводити, що «так належить»; у відповідь на це можна ласкаво нагадати про небезпеку формального ставлення до необхідності примирення перед постом. Але тільки якщо це нагадування дійсно буде лагідним і з любов’ю, інакше відсутній для взаємного прощення привід може тут же і з’явитися.

– Якщо ми посварилися з людиною, а помиритися не можемо, бо вона поїхала, у нас втрачений зв’язок або навіть вона померла – що робити?

– Перед померлими каятися, молячись про їх упокой. Якщо людина жива, але з нею немає зв’язку, потрібно спробувати його відновити, благо Інтернет дає для цього незрівняні більше можливості, ніж було в недавньому минулому.

Навіть якщо вибачитися за допомогою сучасних засобів зв’язку теж не вдалося, потрібно сподіватися, що Господь хоч би спроби до цього поставить у чесноту примирення.

– Як миритися з тим, хто об’єктивно винен? Зробив гидоту, сильно образив або образив іншого. А ми у відповідь теж зробили або сказали щось для християнина неприпустиме. Ніби, і ми неправі, і йому якось хочеться показати, що він був неправий. Чи потрібно? Чи просто вибачитися і забути?

«Виправляйте такого в дусі лагідности» (Гал.6:1). Іноді людина краще зрозуміє власну неправоту в результаті того, що в неї просять прощення, ніж у результаті «напоумлень».

Так, буває, що людина не кається зовсім, але в словах «і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» немає обмовки про те, як наше прощення залежить від наявності покаяння цих боржників.

– Що робити, якщо не можемо простити?

– Поставити перед собою питання – чому. І заглянути в себе, тільки по-чесному. Рідко буває, щоб у конфлікті була винна лише одна сторона. Іноді ми відчуваємо свою провину, але по гордості не бажаємо визнати її вголос. Відчуття нерозкаяної провини викликає біль, і на біль виступає захисна реакція: ми «переводимо стрілки». Причину цих своїх страждань намагаємося знайти в кривднику.

Особливо це актуально, якщо наш кривдник навіть і прощення просить, а ми при цьому «не можемо його простити». Чим нижче він валятиметься в нас у ногах, тим сильніше ми відчуватимемо дискомфорт через власну нерозкаяну провину, тим сильніше – «переводячи стрілки» – злитися на нього. І з кожним обертом гордині все важче повернути назад, все важче покаятися.

Не завжди, звичайно, так. Бувають ситуації, коли людина не може простити того, хто став, наприклад, причиною страждань її дитини. Хоче, але не може переступити через справжній біль. У такому разі шлях до рішення – молитва Христу, Який просив Отця про тих, хто розпинав Його: “Господи, Твоїм болем зціли мій біль. Твоїм прощенням допоможи мені простити тих, хто не розумів, що творить”.

Усе по темі: Прощення