В наративі, представленому в Лк. 10:25 – 11:13, знаходимо саме ті характеристики, які на думку Ісуса повинен мати Його учень. Притчею про милосердного самарянина (10:25-37), Ісус насамперед показує, що для Бога всі люди є однаково дорогі, та закликає всіх, які хочуть жити Божим життям (життям вічним), до любові ближнього без жодних обмежень та кордонів; розповіддю про гостину в Марфи та Марії (10:38-42), Лука демонструє, що учнем Ісуса може бути кожен (навіть жінка!), хто вміє слухати Боже Слово, та відставити набік всі життєві клопоти; розлогішим повчанням про молитву (11:1-13) Ісус навчає, що Бог є Отець, і тому учні з великим довір’ям та відвагою повинні звертатися до Нього зі своїми проханнями та потребами, а головно з проханням про настання Його Царства.
Сам текст Лк. 10:25-37 представляє добре продуману єдність двох частин (вв. 25-28 та 29-37). Кожна з частин починається з питання, яке Ісусові задає законовчитель: «Учителю, що зробити мені, щоб успадкувати життя вічне?» (в. 25); «А хто ж мій ближній?» (в. 29). Крім того, як цілість, цей уривок відповідає формі «мідрашу» (євр. מִדְרָשׁ – тлумачення; частина усної Тори), який будується у відповідності до наступних принципів:
- вступне запитання в тексті Писання (вв. 25-27; пор. Втор. 6:5; Лев. 19:18);
- друге посилання на Писання (в. 28; пор. Лев 18:5);
- експозиція, найчастіше за допомогою притч, в якій розглядаються неправильно зрозумілі слова (в тексті Лк. 10:25-37 це πλησιον (ближній) у вв. 27, 29, 36 та ποιειν (робити, чинити) у вв. 28, 37а, 37б).
- заключний текст або ремарка, яка відсилає до початку (в. 37).
Притча про милосердного самарянина (Лк. 10:29-37) є відповіддю Ісуса на запитання законовчителя. Кожний з основних персонажів, представляє більш широку групу чи клас людей до яких вони належать. Хоч самарянин надає тільки матеріальну допомогу, притча не виключає тлумачення і на духовному рівні. Ціль подорожі робить ще більш огидною поведінку священика та левіта: якщо по дорозі в Єрусалим вони мусіли зберігати ритуальну чистоту, й це бодай трохи могло служити їм оправданням (оскільки подорожній виглядав мертвий, тобто нечистий з ритуальної точки зору), вони не мали подібної причини, після того як виконали всі обряди, та верталися з Єрусалиму. Таким чином священик та левіт відіграють роль негативного прикладу, а самарянин перетворюється в шокуючий контр приклад. У сучасній культурі слово «самарянин» стало синонімом гуманіста, й тому вже не так легко собі уявити, наскільки драматичний переворот традиційних очікувань був здійснений у цій притчі.
«Самарянин… змилосердився» (Лк. 10:33). Дієслово σπλαγχνιζομαι – splanhnidzomai – змилосердився, у Луки окрім цього уривку, вживається тільки в притчі про Милосердного батька (та двох Його блудних синів: Лк. 15:20). Розуміння його глибшого значення важливе з двох причин:
- означає найвищий ступінь солідарності з потребуючою особою;
- форма та стан дієслова, які вжиті в грецькому оригіналі (аорист в пасивному стані третьої особи однини – т. зв. passivum divinum) вказують на Бога як на підмет дії. Лука тим самим в особі самарянина вбачає Ісуса, Який прийшов щоб зцілити наші рани.
Рівно ж текст у Лк. 10:25-37 є важливим уривком про етику учня Ісуса. Учень, є той хто любить Бога насамперед в іншій людині.
Кілька наступних висновків є цілком очевидними:
- на прикладі священика та левіта ми переконуємося, що релігійний статус та обізнаність у “законах” не служать оправданням (спасінням) для людини, якщо в неї немає любові;
- на прикладі самарянина ми бачимо, як важливо виявляти співчуття до тих, хто цього потребує, незалежно від етнічних чи релігійних бар’єрів, які нас розділяють;
- на прикладі людини, яка лежала край дороги, ми бачимо, що й ворог може виявитися ближнім;
- в Ісусі з нами є Бог. Він прийшов у світ, щоб зцілити рани всіх тих, «які лежать край дороги». Щоб це як найкраще та як найшвидше зреалізувати, Він потребує нас, щоб ми вже сьогодні вийшли з відвагою на цю дорогу, й тоді Він як Голова Тіла, яким є Церква, діятиме через нас.
Автор: о. Юрій Щурко (з циклу: “Розважання над Словом Божим“)
Усе по темі: 25 неділя після П’ятидесятниці