Продовжуючи тему, порушену в притчі про багача і Лазаря, Ісус знову говорить нам про Свій прихід. Пригадує, що цей час близький. «Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе» (Лк. 12:20), – каже Бог до багача. Якщо ми пам’ятатимемо про це, то сприйматимемо життя, «дивлячись на Бога», зможемо бачити дійсність в її реальному вимірі.

Ісус показує, наскільки нетривким є те, на що ми спираємося, тобто те, що ми маємо. Це стосується всіх аспектів нашого життя, від найменших необхідних нам речей (навіть, якщо не збираємо багатств), до тих численних Божих дарів, таких як здоров’я, що творять нашу особу.

Водночас ця притча показує, яким ми є неоціненним скарбом. Тут вже йдеться не про володіння чимось, а про буття. І коли світло Господа, завдяки якому ми є, освітлює наше життя, можемо розпізнати, що ми насправді маємо. Про яку б ділянку нашого життя не йшлося, все, що маємо, є дарами Божими, навіть, якщо те чи інше благо ми здобули власною працею, зусиллям чи, може, навіть широтою свого духу. Услід за Ісусом апостол Павло нагадує нам, що отримуємо життя не власними зусиллями: «Бо благодаттю ви спасені через віру, і це не від вас, це – Божий дар» (Еф. 2:8).

Вартісність нашої особи не залежить від рівня того, що маємо. Тому ми не мали б поводитися, як власники стосовно того, ким ми є. Застановімося над нашим ставленням до себе самих, над тим, що висока думка про себе чи незадоволення собою – це протилежні вияви тої самої постави! Подумаймо також про те, що інші думають про нас. Та проте, роздумуючи про своє життя, мусимо наново відкрити самих себе як чудовий дар, даний нам. Мусимо прийняти себе з рук Отця. Все, з чого складається наше єство, дав нам Він.

Той, хто дарує нам нас, – наш Бог – нічого не має. Він «є Сущий» (Вих. 3:14). І це не метафізика. Це нам виявляє Ісус. Згадаймо Його дивовижні слова: «Коли піднесете Сина Людського, тоді зрозумієте, що це Я» (Ін. 8:28). У слові «сущий» міститься незвідане Боже ім’я. І Він, наш Бог, образ Отця, являється нам як любов, дану в жертву, у повному самозреченні. То ж нам слід поводитися не так, наче ми власники самих себе, а як улюблені діти, хоронителі тайни Божої любові.

І під таким кутом зору розкривається весь сенс останнього речення сьогоднішнього Євангелія – не збирати для себе, а багатіти в Бога (див. Лк. 12:21). Треба, щоб наші дари приносили плоди «в Бога». «Бо ми – Його творіння, створені у Христі Ісусі» (Еф. 2:10). Мусимо співпрацювати з Богом у Його діянні як Творця, стаючи по-Божому людяними і допомагаючи іншим ставати такими. Власне цього Він очікує від нас, і тоді ми будемо вірними хоронителями Його скарбів.

Ми «дивимося на Бога» (пор. 2Кор. 4:18), коли наше серце споглядає Христа Ісуса розп’ятого і воскреслого. Нехай наше серце промовляє: «Хто я є, Господи? Сам по собі я нічого не означаю. Все моє – від Тебе і належить Тобі». Якщо ми утвердимося в цьому, Святий Дух дасть нам стати вільними, не покладатися більше на свої ненадійні блага та нестійкі опори. Ми зможемо сказати: «Моя радість – це Ти», а ми добре знаємо, що коли почуваємося безпечно, це часто виражаємо радістю. Щасливі події – це добре, але вони нетривкі. А тому «моя радість – у Господі». (пор. Неєм. 8:10; Пс. 31:11; Іс. 29:19; Флп. 4:4)

То ж просімо, щоб ми були убогими, як Він. Тоді наше серце буде здатним почути вже тепер, як Він «просить назад» нашу душу. Він просить, не відбирає, а просить дати те, що дарував нам, аби ми, врешті, розквітли в Ньому. Ми справді стаємо собою тоді, коли Він цілковито бере нас у Свої руки. Він нічого не має, Його любов – безкоштовна, і ми не можемо спиратися на те, що маємо, а лише на того, хто любить нас.

Автор: Жан Корбон

Усе по темі: 26 неділя після П’ятидесятниці