В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Про яку «країну й тінь смерті» каже нам «старозавітний євангеліст» – пророк Ісая і повторює євангеліст новозавітний – апостол Матфей? Думається, що мова не лише про північну частину древньої Палестини.
Після гріхопадіння людини усе, що нас оточує, усе, що складає наше життя, знаходиться під «тінню смерті» оскільки ніщо не збережеться вічно, ніщо не має тепер абсолютної основи, усе кінцеве і скороминуще.
Як гілка, що за власним бажанням відокремилася від поживних соків і опори стовбура і коріння, людина, відвернувшись від Бога, втратила джерело життя і світла, вічності і сенсу. Більше того, втратила сам Сенс і відокремила від Нього увесь даний людству в управління світ. Людина, і з нею усе творіння Боже, стають не просто відсіченими від Бога, а тому – смертними, «що перебувають у країні й тіні смерти», але і відкинули саму можливість розуміння світу і себе в ньому, відмовилися від «знання добра», тобто радості спілкування з Богом, заради «пізнання зла», заради «з’єднання» – а і такий сенс має слов’янське слово «пізнання» – із злом. Зло ж, оскільки Бог його не творив, не з’являється саме по собі, а виникає лише як спотворювання благого творіння, як спотворення добра. І як хвороба не існує сама по собі, окремо від хворої людини, так і зло не існує без хибно реалізованої свободи. У цьому сенсі можна сказати, що в плані вічності зла зовсім немає. Воно виникає в часі і просторі нашого світу і в них же повинне закінчитися. Тому і усе що із злом пов’язане, що злу причетне, стає кінцевим, смертним і таким, що не має опори у вічності.
Але в тому і біда людини, яка «пізнала зло», що відвернувшись від Світла, вона вибирає пітьму, а тому втрачає здатність бачити, розуміти справжню мету і сенс свого життя, стає народом, що сидить «у темряві». Усі ми причетні гріху, а тому мало того, що смертні і схильні до хвороб і страждань, мало того, що відокремлені гріхом від Бога і один від одного до стану повної самотності і залишення, але і позбавлені можливості самостійно побачити вихід з цієї «тіні смерті».
Але от, пророк каже нам сьогодні про те, що «народ, що ходить у пітьмі, побачить світло велике; на тих, що живуть у країні тіні смертної, світло засяє» і пояснює далі, що «ярмо, яке обтяжувало його, і жезл, який уражав його, і тростину, яка пригноблювала його» Бог скрушить, «бо Немовля народилося нам – Син даний нам; владарювання на раменах Його, і наречуть ім’я Йому: Дивний, Радник, Бог кріпкий, Отець вічности, Князь миру» (Іс. 9:2-6).
Отець вічності входить у Своє творіння, у світ, щоб це творіння врятувати. Сходить «в пекельні місця землі», у тлінність пропащого світу, у страждання і самотність, у смерть і залишення Богом. Бог може упокоритися до немислимого і неймовірного – до ганебної смерті на хресті, до з’єднання з пропащим Своїм творінням навіть у сліпоті «пітьми смерті», до крику «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?» (Мф. 27:46). І все це тільки заради того, щоб тих, хто добровільно відвернувся від Нього, все ж врятувати. І врятувати не силою і примусом, навіть не неспростовними доказами і свідченнями Своєї правоти, яких Всезнаючий, Всемогутній і Всеблагий, вже звичайно, міг би навести скільки завгодно. Бог творить людину вільною і не віднімає цього великого і страшного дару. Він закликає нас радісно і добровільно використовувати цей дар за призначенням.
Тому Царство Небесне «наблизилося» до тих, «що перебувають у країні й тіні смерти». Господь наш Ісус Христос приходить і починає Свою проповідь з повторення заклику Предтечі Свого Іоанна, із заклику до покаяння. Він кличе нас «змінити розум», змінитися, прийняти Його дар, щоб дати нам можливість даром отримати плоди Його упокорення, Його Жертви. «Тому й сказано: “Піднявшись на висоту, полонив полон i дав дари людям”» (Еф. 4:8).
І от, «кожному ж із нас дана благодать у міру дару Христового» (Еф. 4:7). Господь кличе до покаяння, щоб ми, що сидять у темряві, зуміли прозріти, прийняти дар і побачили це велике Світло. Амінь.
Автор: священик Гліб Козлов
Усе по темі: Неділя після Богоявлення