Неділя про митаря і фарисея

Дорогі брати і сестри!

Мабуть, не один із нас, коли сьогодні по зледенілих хідниках діставався до церкви, мусив зупинитися, почекати і знову спробувати сходити на гірку перед собою, або, якщо їхав машиною, мусив від’їхати назад, зупинитися, набрати розгону, щоб таки здійнятися на слизьке узвишшя.

Приблизно так і готує нас Церква до початку Великого посту. Вона дає нам можливість відійти, зупинитися, поміркувати, знайти в собі сили і тоді знову пробувати долати важку відповідальну вершину, яка стоїть перед нами на шляху духовного вдосконалення, а отже, і на шляху до вічного життя.

Допомагає нам Церква готуватися до посту і фізично. Бо ось і наступний тиждень буде загальницею, тобто часом, коли відміняється піст у середу і п’ятницю та дозволяється в ці дні їсти скоромні продукти.

Але головна підготовка здійснюється в духовній площині. Так нинішнього дня Церква нагадує нам про найважливіше, що ми маємо запам’ятати, готуючись до виправлення свого життя: про ключову роль покаяння в нашому зціленні, про те, наскільки небезпечним гріхом є для нас гординя, і як важливо, помітивши її в собі, зосередитися на тому, аби її долати.

Ми маємо перед собою двох різних осіб (Лк. 18:10-14). Один із них провадив набагато побожніше життя. Це був фарисей. Він належав до секти, яка тоді славилася в Палестині своєю праведністю. Фарисеї справді намагалися виконувати буквально всі приписи П’ятикнижжя Мойсеєвого, навіть додавали до них сотні своїх дріб’язкових приписів і ретельно практикували їх у своєму житті. Зрештою, можемо уявити їх спосіб життя по сучасних євреях-ортодоксах. Очевидно, що і цей фарисей справді ревно постив, молився, ходив до храму, приносив у жертву десятину від усього, що здобував. Але який того був наслідок? Він марнував усі свої духовні здобутки, не маючи найголовнішого – смирення. Його подвиги праведности оберталися в його власних очах на чесноту. І навіть на молитві фарисей не стільки просить Бога, скільки підноситься перед Ним, вихваляє себе.

Митар і фарисей, Роберт Барет

Буває і в нас подібна спокуса. Коли нам удається щось у духовному житті, – коли ми почали нарешті ходити щонеділі до церкви чи зуміли витримати Великій піст, – тоді і прокидається в глибині нашого єства підступна фарисейська думка: «Отже, і я здобув щось на шляху праведности! Отже і я можу бути прикладом для інших!». А «інших» навколо нас не бракує, і ми завжди маємо з ким порівняти себе, щоб виглядати кращими. І це друга небезпечна фарисейська спокуса. Можливо, ми насправді нічого гідного уваги не зробили, але завжди знайдеться біля нас свідчення того, що є люди, гірші за нас. І ми, не знаючи внутрішнього світу цієї людини, квапимося її засудити, самим собі доводячи: ми ж таки ліпші, ми ж таки християни! Ми не такі, як вони – грішні люди з нашого оточення! І коли прокидається в нас ця думка, Євангеліє нагадує нам про фарисея із Христової притчі. Бо саме такими, як фарисей, виглядаємо ми в цю мить в очах Божих.

І ось інший взірець: збирач податків. Ну, хто і коли у світі ставився без зневаги і ворожости до податківців – чи то в античні часи, чи сьогодні!? Але сучасні українські податківці принаймні теоретично збирають гроші для потреб нашої держави. А тоді, у Палестині, збирачі податків уявлялися, крім усього іншого, ще й прислужниками Риму, колаборантами, тими, хто діяв на шкоду своєму народові. До них ставилися з відразою, їх ненавиділи, від них сахалися навіть у домі молитви.

Він не був бідним, цей митник із Господньої притчі. Очевидно, що гроші, зібрані неправедним багатством, не оберталися в його житті на щастя, але їх було досить. І люди, попри те, що подумки ненавиділи його, не зважилися б ніколи показати це назовні. Зовні митник був оточений пошаною, увагою. Здавалося б, це провокувало його до того, аби у власних очах виглядати вищим за оточення. Однак виявляється, що, прийшовши перед Боже обличчя до храму, він переймається такою глибокою скрутою, якої не мав навіть зовні праведний фарисей. Митник тільки б’є себе в груди і, визнаючи свої провини, просить одне й те саме: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!» (Лк. 18:13).

Простір Великого посту, який уже кличе нас у свої обійми, дається нам для того, щоб ми зуміли визначити, ким же ми є насправді. Може, гордовитими фарисеями? Чи митарями, які здатні, покаявшись, вийти з храму Великого посту зміцнілими, очищеними, готовими радісно зустрічати інших людей, бути разом із ними і бути готовими їх захищати. Бо наше покаяння не є самоціллю, не є такою собі формою самокатування і приниження себе. Ні. Покаяння потрібне нам для того, аби ми, оцінивши себе критично і тверезо, разом із тим позбулися зневаги або й байдужости стосовно інших людей. Покаяння потрібне, аби ми відчули себе в спільноті і перейнялися болем тих, кому важко, й радістю за тих, кому добре. Покаяння потрібне, аби відкрити в собі бажання викорінювати зло в житті і допомагати утверджувати справедливість.

Великий піст відкриває перспективу боротьби за справедливість у світі. Бо власне Христос і прийшов до нас усіх, щоб об’єднати нас в єдину містичну спільноту, Церкву, здатну долати наслідки гріха, якими є несправедливість, жорстокість, обман. Церква покликана утверджувати в світі ті євангельські цінності, які є неодмінною запорукою світової гармонії. А повернути втрачену гармонію і була покликана проповідь, яку виголошував Спаситель світу. Він закликає людей до покути не тому, що вважає їх усіх грішниками, які заслуговують тільки на постійне самокатування. Ні. Навпаки, Він тому і пропонує нам шлях митника, шлях покути, що вірить у кожного з нас, у наші потенційні сили. Христос через Церкву дає нам Великий піст як шлях розкриття того потенціалу, який ми часто ховаємо за фальшивою запоною гордині, тікаючи від себе самих. Адже насправді ми є набагато кращими, ніж той фальшивий образ, який творимо в самообмані гордині.

Хай же і сьогоднішня зупинка перед Великим постом допомагає нам відчути в собі ту силу, яка є відбитком Божої сили. І нехай присутність у церкві в цей час стане для нас переживанням Божої присутности – джерела духовної наснаги, яка так потрібна нам для того, щоб разом із Христом мужньо протистояти несправедливості, злу. Піст навчає нас бути лицарями Христової Церкви, тими митарями, які здатні здійнятися до найвищої чесноти християнина – покути за свої провини. Амінь.

13 лютого 2011 року

Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)

Усе по темі: Неділя про митаря і фарисея