Дорогі брати і сестри!
Ось і настає передостання неділя м’ясниць. І щодалі потужніше лунає в церковних співах, у читаннях зі Святого Письма мотив упокорення, покаяння як умови нашого повернення до Бога.
Сьогоднішня притча – одна із найвідоміших євангельських притч (Лк. 15:11-32). Своєю багатозначністю вона змушує кожного з нас шукати своє місце серед тих, про кого вона оповідає. Ясна річ, усі ми поодинці і навіть усі разом – як людство, як Церква, – передусім бачимо себе в блудному синові, про якого розповідає притча. Всі ми, створені для вічного життя, в особі наших праотців Адама і Єви змарнували своє право на Царство Небесне, кинули його задля мандрів у чужій країні, країні гріха. Ці мандри не принесли нам жодного задоволення, крім сумнівного привілею споживати разом зі свиньми їхні харчі. Кожен із нас може знайти в своєму житті не одну змарновану можливість для змін, можливість повернення до Бога. В кожного з нас траплялася рубіжна подія, яка раптом відкидала нас від гармонійного світу, який ми омріювали колись, у кращі часи, приходячи до церкви. І несподівано для нас самих ми опинялися у світі гріха, у світі сумнівних насолод, які обертаються порожнечею і розчаруванням, у світі відчужености від інших, де ми нікому не потрібні, і де ми раптом відчували свою малозначущість.
Можемо бачити себе і в старшому синові, синові ревному, люблячому, слухняному. Син, який лишився з батьком і не пішов за прикладом свого молодшого брата, був гідним спадкоємцем. Але в цю випробувальну мить, мить зустрічі з розкаяним молодшим братом, він раптом виявляє себе зовсім інакшим. Звідкись з’являються заздрощі, гординя, образа на батька за те, що той не винагородив старшого сина так, як йому б хотілося. Телятко, котре батько споживав разом із молодшим сином, здалося старшому образою, бо ж він сподівався бути виділеним, виокремленим в усьому. І раптом його брата не відкидають, не ганять, а приймають у розкриті обійми.
Звичайно, можемо відчути себе і батьком, хоча нам це і складно. Але сама Церква ставить нас, християн, у становище батька щодо того, хто відкинув заповіді, зрадив обіти, дані при хрещенні, або й зовсім виростав поза християнською традицією. І раптом така людина звертається до нас, приходить до нас шукати правди. Чи завжди ми знаходимо для неї час, місіонерську енергію, знаходимо в собі любов до чужинця?
Трапляється, що нас самих хтось образив, скривдив. Чи готові ми чинити за прикладом євангельського батька? Чи готові ми піти назустріч нашому кривдникові, зрадникові, тому, хто виявив легкодухість у важку хвилину, і пробачити йому? Загрозливо часто ми чуємо в нашому світі слова «я тобі ніколи цього не пробачу». Часом, не замислюючись над промовленим, ці слова можуть сказати своїй дитині і мати, і батько. Але ж ми, християни, ніколи не повинні відмовлятися від радости пробачати. Бо, напевно, і євангельський батько радів не тільки тому, що син повернувся до нього, а й що в нього виявився талант пробачити, відкинути всі образи в минуле, бути знову разом із сином.
У цей передпостовий час, та й загалом у загрозливий час наростання суспільної напружености, Господь закликає нас відчути себе Його дітьми. Дітьми, здатними вчитися в Нього і помітити в Ньому безмежну здатність любови. У час найгіршого падіння, у час найбільшої душевної кризи для кожного з нас найголовніше пам’ятати: Бог ніколи нас не відкине. Адже Він завжди любить нас такими, якими ми є, а не любить той ідеалізований образ нас самих, – імідж, який ми творимо протягом життя. Бог, наш Небесний Батько, любить тих реальних, неслухняних, непослідовних, заблудлих дітей, яких Він завжди готовий прийняти в Свої обійми.
Великий піст, який наближається, – це шанс молитовного єднання з Церквою, може, не раз зраджуваною нами в минулому. Він є для нас дорогою блудного сина, дорогою повернення до люблячого Батька, Який уже відкриває перед нами обійми. Він уже кличе Своїх слуг, аби зарізати годоване телятко і влаштувати учту з нагоди нашого повернення. Цією учтою з нагоди нашого повернення і мають стати великодні свята. Бо Христос воскресає не для Себе Самого. Він воскресає для нас із вами. Воскресає, щоб ми також разом із Ним повернулися до оселі нашого Небесного Отця, до Небесного Царства, тобто до вічного життя. Але щоб потрапити до цієї оселі, щоб разом із Христом пережити радість воскресіння, нам необхідно знайти в собі силу схаменутися, підвести голову, побачити всю глибину свого падіння і знайти мужність піти назустріч Отцеві, Який нас чекає. Амінь.
20 лютого 2011 року
Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)
Усе по темі: Неділя про блудного сина