Дорогі брати і сестри!
От і закінчується перший тиждень Великого посту. І ця перша неділя – перший етап у нашій подорожі – як завжди має підсумковий характер. І водночас вона покликана допомогти нам скорегувати нашу дорогу – дорогу духовної віднови, дорогу оздоровлення після тих недуг, на які встигли ми захворіти протягом нашого духовного життя.
І на тлі цієї відповідальної, важливої постової зупинки, на перший погляд, здається трохи випадковим саме це читання – читання, яке розповідає про покликання недовірливого Нафанаїла (Ін. 1:43-51). Тим більше, що припадає воно на день, який святкується як день Торжества Православ’я. Що саме розповідає нам це Євангеліє? Раптове переродження людини стається тоді, коли Христос відкриває їй Свою прозірливість, відкриває Свою присутність у той момент інтимної розмови з Богом, якої ніхто, крім Нафанаїла, як він вважав, не чув. І раптом його Співбесідник, Виходець із такого чомусь зневаженого сусідами Назарету, виявляє Свою присутність у глибинах духовного життя Нафанаїла (Ін. 1:48).
Той шок, який переживає Нафанаїл, непомітний на перший погляд. Але він виливається в цей раптовий вигук, який перевершує всі визнання віри, які були раніше. Нафанаїл не просто визнає Христа за Месію. Він вигукує: «Учителю! Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів» (Ін. 1:49). Нам ніколи не вдасться зрозуміти на прикладі Нафанаїла, чому так сталося, бо ми не знаємо, що саме бачив він під смоківницею, що переживав у цю мить.
Але кожен із нас може зіставити наш прихід до Христа зі своїми власними невеличкими духовними досвідами, із потрясіннями, які, можливо, пережили в житті – пережили миті, коли ми відчули: Бог не є якоюсь абстракцією, не є феноменом із давно написаних церковних книг. Він – найвища Реальність нашого життя, та Реальність, Яка виявляється в найпотаємніших глибинах спілкування з невідомим, з вічним.
Сьогоднішній день ставить нас перед необхідністю корегування не тільки нашого майбутнього шляху під час посту, але й нашого життя. Бо, власне, що таке піст? Це зупинка на нашому життєвому шляху для того, щоб ми зуміли озирнутися довкола, замислитися, помовчати. І далі вже йти, враховуючи ті помилки, які були допущені раніше. Але чому саме Торжество Православ’я? І чому серед посту – торжество, радість, тріумф? Це допомагає нам замислитися над самим поняттям «православ’я».
Сучасні засоби масової інформації, громадська думка і чимало політичних документів, які виходять сьогодні, дають нам образ православ’я як однієї із конфесій, що виникла у візантійські часи, яка перебуває в протистоянні з іншими. Наскільки коректним є цей образ? Наскільки православ’я можна звести до інституції, яка існує сьогодні і час від часу привертає своїми скандалами увагу оточення?
Сьогоднішній день не дає нам уявлення про якісь тріумфальні у світському розумінні події. Він нагадує про перемогу над однією з найнебезпечніших єресей – єресі іконоборництва. Єресі, яка дається взнаки до останнього часу. І можливо, кожне з нових потрясінь, які виникають в історії Церкви, тією чи іншою мірою пов’язані з давніми іконоборницькими тенденціями. Звідки виникло іконоборництво? Із постійного прагнення світу підпорядкувати Церкву своїм законам, ввести церковне життя, розвиток Церкви в жорсткі рамки раціоналістичної свідомости світської людини. Світ пробачав Церкві, коли вона хотіла займатися просвітницькою діяльністю. Її часто хотіли бачити доброчинною інституцією.
Але саме тоді, коли Церква починала жити повноцінним духовним життям, коли здіймалася до містичних височин, – саме тоді й накликала Церква на себе удари з боку оточення. Ось цього їй не пробачають: коли вона хоче вирватися з лещат світу, піднести людину до осягнення величі Божої присутности в її житті, звільнити людину від духовних тенет. Саме це було пов’язане з подоланням іконоборництва. Бо іконоборництво було одним із підступних способів раціоналізувати церковне життя, збіднити його, пов’язати його з філософськими течіями тогочасної Візантії, із ухвалами влади, – підкорити Церкву духовно. А вона не далася!
І сьогоднішній день – день, коли ми згадуємо, як у першу неділю Великого посту 843 року урочисто заносили образи у візантійські церкви – цей день показує нам силу Церкви. Силу, яку відчув Нафанаїл під смоківницею. Силу, яку кожен із нас відчуває не тоді, коли бачить трансляцію багатих богослужінь або церковних єрархів біля сильних світу цього, а тоді, коли відчуває животворчий подих Святого Духа у своїй істоті. Коли ми відчуваємо своїм серцем присутність Бога, коли ми переживаємо причастя Святих Таїн як єднання з Самим Христом. І саме тому сьогоднішній день є свідченням вічної молодости Церкви, її спрямованости в майбутнє, свідченням тієї духовної сили, якої не здолати жодним імператорам ні минулого, ні майбутнього.
Саме тому ми говоримо сьогодні про тріумф – Торжество Православ’я. І саме тому переживання сьогоднішнього дня відкриває перед нами щастя належати до Православної Церкви! Не конфесії, не певної юрисдикції – у 843 році не було поділів на ворогуючі між собою юрисдикції, – а православ’я як релігії, зіпертої на Євангеліє, як тієї животворчої віри, яка сповідає Христа розіп’ятого і воскреслого, реального Христа, присутнього з нами.
Вона дає нам можливість прозирнути у вічність через вікно свого серця і через ті символи, утвердження яких у церквах знаменувало і тоді, понад тисячу років тому, і зараз силу людської душі, так виразно відображеної на образах святих, на образах Пресвятої Тройці. Силу, яка закликає нас у нашому житті творити постійно образ Самого Христа, уподібнюватися в нашій життєвій дорозі Тому, Хто, явившись Филипові і Нафанаїлові, покликав їх за Собою. Покликав, відчуваючи їх внутрішнє життя, прозираючи в їхнє майбутнє, кличучи їх і нас у вічність, до Небесного Царства. Звільняючись від тих тенет, які завжди намагалися накинути на Церкву і на кожного з нас сили світу цього. Амінь.
4 березня 2012 року
Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)
Усе по темі: 1 неділя Великого посту