Дорогі брати і сестри!

Коли слухаємо розповідь про розслабленого, принесеного для зцілення в Капернаумі, наша уява – уява європейців, що живуть у двадцять першому столітті, – підказує нам фантастичні картини: ми уявляємо, як, спинаючись на крутий дах, вкритий чи-то шифером, чи залізом, підіймаються четверо чоловіків і тягнуть за собою диван або ліжко (Мк. 2:1-12).

Звичайно, ця картина не має нічого спільного із дуже скромним, якщо не убогим, побутом палестинських ремісників чи селян дві тисячі років тому. І те ліжко, про яке йдеться в Євангелії, напевно, було звичайною рядниною або, може, дошкою, на якій роками лежав паралізований чоловік. Та і даху такого, як у нас, у Палестині не було. І зараз там роблять пласкі дахи, бо дощів буває, значно менше, ніж у нас. А зима зовсім не така холодна, як у наших краях – снігу майже не буває, і якщо випадає раз на багато років, то це стає сенсацією для цілої країни. Отже, і роблять дахи так, як у нас стелю: або із дранки, обмазуючи глиною, або просто кладучи дошки.

Друзі розслабленого, підійнявши його на ношах нагору, швидше за все просто розсунули дошки і опустили серед зібраного натовпу в капернаумський дім свого товариша. Чи усвідомлював він, куди вони його несуть? Чи сам виявляв бажання прийти до Ісуса? Важко сказати… Ми не знаємо, наскільки важким був його параліч. А можна припустити, що він не міг говорити і повноцінно усвідомлювати довколишній світ. Отже, можемо припустити, що в ньому самому, крім бажання зцілитися, могло і не бути знання того, куди він іде, і переживання зустрічі з Христом як Божим Сином.

Але чого ми не можемо не помітити в цій розповіді – це подвиг тих чотирьох незнаних чоловіків. Справжній подвиг, бо вони в той час, коли до Капернауму прийшов уже відомий у Галилеї проповідник і цілитель, над загадкою Якого розмірковували всі довкола, – вони думають не про себе, а про свого хворого товариша. Товариша, який, можливо, вже роки й роки не підводився з ліжка, міг здаватися тягарем для свого оточення. Вони не залишають його, і в той час, коли всі інші збігаються, напевне, розштовхуючи один одного, до оселі, де проповідував Ісус, біжать у протилежному напрямку, знаходять розслабленого і несуть його. А коли не можуть із ним протиснутися до оселі, то розбирають дах і опускають хворого перед Христом (Мк. 2:4).

Отже, зцілення розслабленого є не стільки винагородою його особисто, скільки винагородою для тих чотирьох товаришів, які так жертовно працювали, щоб допомогти своєму ближньому. Христос завжди готовий допомогти тим, хто жертвує чимось заради ближнього. І від нас як християн Він чекає саме такої жертви. Ми можемо, озирнувшись довкола, знайти мільйони і мільйони таких розслаблених людей. Не тільки хворих, паралізованих, які не можуть самі рухатися і потребують допомоги, хоча і про них ми повинні сьогодні згадати. Але хіба не є такими самими розслабленими, паралізованими духовно ті, хто так і не зумів знайти в собі сили, щоб прийти помолитися. Ті, хто не ввійшов у радість посту, провадячи безжурне світське життя.

Бути розслабленим духовно означає не вміти знайти в собі силу підвестися і йти до Христа. Саме від цієї розслаблености застерігає нас Великий піст. Він кличе кожного з нас підвестися, йти до Христа, знаходити в собі сили боротися зі спокусою лінощів, духовних лінощів, які завершуються паралічем душі. Але поряд із тими розслабленими є і ми, християни. Ми можемо не помітити їх і кинутися один поперед одного, змагаючись, чия конфесія краще, до хати, куди прийшов Ісус. І думати тільки про те, щоб самому бути ближче до Нього і дістати від Нього зцілення. Але чи чули ми про те, що Христос допоміг тим, хто пробивався до Нього поперед інших? Ні! Він допоміг тому, кого принесли люди, опускаючи його перед натовпом з даху.

Розслабленість ближнього є викликом для кожного з нас. Викликом, який ставить нас перед вибором: бути пасивним, апатичним, думати про себе, чи дбати про те, щоб пробудити зі сну свого ближнього, не давати йому скніти у своїй тілесній і духовній хворобі. Великий піст нагадує нам про обов’язок сповіщати Євангеліє. І боронити для майбутнього тих, хто не знаходить у собі сили для цієї боротьби. Вести їх до церкви, спонукати до спасіння – не поштовхами і знущаннями, а доброю присутністю в їхньому житті, готовністю взяти ноші і понести їх до Христа, бути поряд на цій непростій дорозі. Бути таким ближнім означає вміти поводити себе в церкві, коли заходить стороння людина і потребує допомоги. Показувати в повсякденному житті радість від перебування зі Спасителем. Вміти своїм прикладом засвідчувати реальні плоди життя людини в церкві, повноцінного життя, яким ми готові поділитися з іншими.

Чого часто люди потребують від нас сьогодні? Свідчення твердости переконань, надії на майбутнє, свідчення радости. Як спокусливо, зустрівшись з іншою людиною, відразу почати скаржитися їй на свої життєві проблеми, на хвороби! Як часто ми сьогодні обговорюємо безнадійність майбутнього! Ми песимістично ділимося своїми спостереженнями за недолугістю наших політиків. Нас часто щось ніби штовхає поділитися із ближнім насамперед своєю слабкістю. А ближній дуже часто чекає від нас твердости.

Ми маємо довкола багато слабких людей. Але так мало маємо справжньої твердости духу, непохитности переконань, віри в майбутнє, справжньої, твердої віри в Христа і свідчення її на кожному кроці. Цього чекають від нас люди. І напевно, це євангельське читання нагадує нам, що і сьогодні, під час політичної та економічної кризи, під час панування безнадії, кожен із нас має стати джерелом духовної сили і надії для інших. І саме тим ми зможемо підіймати, ніби на ношах, людину і нести її до Христа навіть тоді, коли ця людина не здатна йти самостійно.

Христос чекає від нас ініціятиви. Бути християнином не означає апатично чекати Божої ласки. От тоді Божої ласки ми можемо ніколи не дочекатися! Бути християнином означає вміти йти вперед, бути ініціятивним, брати провід на себе, коли цього потребує час. Бо ми знаємо, що Христос ставить нас перед вибором: чи прийдемо ми до Нього самі, не озираючись довкола і кваплячись потрапити в число вибраних, чи, очікуючи Його вибору, будемо дивитися довкола – чи немає біля нас таких розслаблених, які чекають, щоб саме ми взяли їх на свої плечі і понесли до Христа. Амінь.

11 березня 2012 року

Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)

Усе по темі: 2 неділя Великого посту