Дорогі брати і сестри!
Минув перший тиждень Апостольського посту. Посту, який провадить нас від чуда П’ятдесятниці до дня пам’яти первоверховних апостолів Петра і Павла – знакових постатей для всієї апостольської Церкви. Присвячуючи цей піст осягненню свого місця в Церкві, своїх стосунків із Церквою, цієї неділі ми отримуємо змогу замислитися над покликанням Христових учнів. Насамперед тих перших чотирьох учнів, яких Христос зустрів ще над Йорданом, коли прийшов хреститися до Івана Хрестителя (Мф. 4:18-22). Там, над Йорданом, збиралися люди звідусюди, у тому числі і з Галилеї. І обидва Йонині сини, Петро та Андрій, як і Зеведеєві сини, Яків та Іван, також були серед тих натовпів прихильників Івана Хрестителя і побачили там Месію, Агнця Божого, як назвав Іван Хреститель Ісуса після хрещення.
«Ось Агнець Божий, Який бере на себе гріхи світу» (Ів. 1:29) – ось ті слова, які стали знаком для Андрія та його соратників у сприйнятті Христа. Спершу вони розгубилися після знайомства з Учителем. Та й Учитель віддалився для сорокаденної молитви в пустелю. То галилейські рибалки й повернулися кожен до себе додому, до своїх повсякденних занять. Але Сам Христос знову приходить до них, прямує до їхнього міста Капернауму над Галилейським морем і там кличе їх: «Ідіть за Мною!…» (Мф. 4:19).
Напевно, апостоли спочатку сприйняли ці слова в їх фізичному вимірі. Справді, вони залишили свої повсякденні справи і попростували за Христом. Напевно, апостоли були серед тих натовпів, які зібралися неподалік від Капернауму, на високому березі озера Кенерет, і слухали ту проповідь, яку вмістив євангелист Матфей у кількох розділах, проповідь, яка називається Нагірною (Мф. 5:1-12).
Вже перші слова Нагорної проповіді, які пролунали сьогодні на службі, нагадують нам про той духовний вимір простування за Христом, який відразу визначається в цьому першому публічному виступі в Галилеї. «Ідіть за Мною» – означає заклик прийняти заповіді блаженства. Іти за Христом – означає наслідувати Його приклад, Його навчання. Те навчання, яке окреслюється словами «добра новина» – Євангеліє.
А перші слова навчання – «Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне» (Мф. 5:3). Здається парадоксальним, що саме з цих слів починає Христос звернення до учнів. Скільки було спроб в історії Церкви, в історії цивілізації за останні дві тисячі років по-своєму інтерпретувати ці слова! Скільки було спроб зобразити християн такими собі заляканими пристосуванцями, які свою убогість духом демонструють тим, що не зважуються на протести проти несправедливости, що мовчки коряться злу, насильству! Таких стереотипів було чимало в останні двісті-триста років, починаючи з часів Просвітництва. Але скільки за цей самий час було цілком протилежного: свідчення мужности, сміливости, стійкости у випробуваннях, непокори злу і насильству! І хто, як не християнська цивілізація, виявився найбільш потужною духовною силою, що протистояла імперіям зла, що виникли в двадцятому столітті.
Отже, убогість духом означає щось зовсім інше. І нам допомагають зрозуміти це тисячі і тисячі святих нашої землі, яких ми вшановуємо сьогодні. Саме вони, всі святі Української землі як люди, близькі до нас за своїм походженням, за місцем прославлення, за своєю ментальністю, даються нам як взірець для наслідування, як супутники в простуванні шляхом за Христом.
Хіба не вбогим духом був великий князь Володимир, князь, який змушував шанувати себе всіх володарів Європи, що керував державою, якій не було рівних у десятому столітті в усій Європі? Він, надзвичайно багата людина, успішний керівник держави, переживши стільки внутрішніх борінь, врешті схиляється перед Христом, приймає на себе Його хрест і закликає прийняти його свій народ. Князь Володимир внутрішньо змінюється і демонструє цю зміну всьому світові: убогість духом суміщається в нього з обов’язками правителя і з правами володаря.
Як же важко нам, навіть коли займаємо дуже скромне місце в суспільстві, прийняти цю вбогість духом – пошану до гідности іншої людини, до її свободи! Бо саме ці якості і передбачаються заповіддю вбогости духом. Бути вбогим духом значить не намагатися вивищитися над іншими людьми, не нав’язувати свою волю іншим. Не входити в будь-яке середовище, наприклад, у церковне середовище, з диктаторськими намірами, намагаючись привернути до себе увагу всіх довкола і показати, що саме я найбільш правильний, праведний, авторитетний, що саме моє слово має бути вирішальним.
Убогість духом – це чеснота, яка передбачає вміння слухати. Слухати Бога і виконувати Його волю, слухати людей довкола і шанувати їхнє право на власну думку, на свободу, вміти бути покірливим членом Церкви і не вимагати від Церкви особливої уваги до себе, пошани, навіть якщо ти щось зробив для неї, приніс їй цінний дар. Вміння жертвувати означає вміння розцінювати свою пожертву як дар, який Церква тобі дає, Христос тобі дає, прилучаючи до Свого Небесного Царства на землі, роблячи і тебе одним із учасників Його творення і розвитку.
Ми всі покликані простувати за Христом. До кожного з нас звернені Його слова «Ідіть за Мною». Але трапляється часом нам спостерігати, як запручається маленька дитина і каже: «Не хочу з тобою йти, бабусю, я піду сама додому». Кидається сама шукати дорогу, а тут собака чужа з’являється, або трапляється якась страшна чужа людина, може, безхатько вийшов із підвалу. Дитинка лякається і починає шукати свою бабусю, щоб схопитися за її руку. Або ще гірше, коли дитина самостійно береться шукати дорогу десь серед натовпу або в метро і губиться. Тоді бабуся сама йде, бере дитину за руку, виводить із натовпу і ставить на правильну дорогу.
Ми всі опиняємося часом у становищі маленьких дітей, які самовпевнено хочуть шукати власний шлях. Але практично завжди наша самовпевненість закінчується фіяско, закінчується духовними потрясіннями, які можуть завдати важкої травми і нам самим, і людям довкола.
Дуже важливо в цю хвилину нашого розчарування пам’ятати, що Бог, Який дав нам свободу вибору, а, отже, дав нам свободу робити помилки, готовий допомогти нам, коли ми, відчувши свою помилку, повернемося до Нього як блудні діти, схопимося за Його руку і далі простуватимемо вже слідом за Ним так, як простували за Ним чотири апостоли з Капернауму, про покликання яких слухали ми сьогодні. Так, як простували за Христом через випробування, страждання, смерть тисячі і тисячі мучеників, сповідників – святих Української землі, яких ми вшановуємо сьогодні. Амінь.
26 червня 2011 року
Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)
Усе по темі: 2 Неділя після П’ятидесятниці