Неділя 11-та по П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри!

Двадцяте століття залишило нам одну дуже небезпечну ілюзію, яка тяжіє над нами і зараз, вже на початку третього тисячоліття: self-made man – людина, яка сама себе створила. Цей образ став наприкінці століття, мабуть, ще більш популярним, ніж образ ÜBERMENSCH – надлюдини на його початку. Людина, вільна від умовностей, людина, яка здатна сама, з нічого створити себе, створити великий капітал, як Білл Гейтс, – ось образ, який полонить і сьогодні безліч думок у нашому суспільстві, суспільстві, що тяжіє до західної цивілізації.

Нічого в цьому поганого на перший погляд немає. І Церква завжди вітала людей ініціятивних, творчих, здатних будувати себе. Але завжди при цьому нагадувала, що будувати на піску означає знищити себе. «Коли не Господь будує дім, даремно трудяться будівничі» (Пс. 126) Якщо в цьому процесі немає Бога – а Він завжди є, тільки ти Його не помічаєш, – якщо ти будуєш всупереч Йому, нічого доброго з того не вийде. Навпаки, вийде зло! Навіть, коли ти по-фарисейському згадуєш весь час Боже ім’я.

Сьогодні ми слухаємо таку, здавалося б, мало реалістичну розповідь: євангельську притчу про боржника, який прийшов до царя і тільки за одне його прохання всі провини йому були прощені (Мт. 18:23-35). Ну, де знайти такого позикодавця, який би пробачив нам усе за одне слово: «Пробач!»? А є в нас усіх такий позикодавець! Це Бог. Бо що ми робимо, коли приходимо до сповіді? Ми повторюємо достеменно те, що чинив боржник, який узяв величезний борг у царя. Ми взяли набагато більше: ми взяли безсмертну душу, ми взяли дар життя, ми взяли спасіння, здійснене через Ісуса Христа. Усе це нам давалося абсолютно безкоштовно! І нам прощається все за однієї умови: коли і ми готові прощати. Коли ми, каючись, відходимо від сповідальниці з наміром більше не грішити.

А чи завжди ми так чинимо? Ні. Ми раптом починаємо себе поводити з тими, хто від нас у чомусь залежний або кого вважаємо залежними, як той самий немилосердний боржник, котрий, вмить забувши, що стосовно нього вчинив пан, починає знущатися над своїм боржником, катувати його, вимагати від нього борг.

Бог милосердний до кожного з нас. Та чи ми вміємо стати ланкою в цій естафеті добра, прощати, а не нарікати на інших?

Ми зараз ідемо до важливого ювілею в нашому єпархіяльному житті і особливо – у житті нашої громади. Восени виповнюється двадцять п’ять років, відколи вперше була відправлена священиком нашої церкви, отцем Іваном Пашулею, Служба Божа в Харкові. Скільки людей за цей час пройшло крізь нашу церкву! Якби всі, хто приходив до церкви за ці роки, зібралися сьогодні на службу, то думаю, що стояв би натовп навколо Свято-Дмитрівського храму, принаймні до пожежної частини, а може, – і до Південного вокзалу. Але вони прийшли, побули і пішли. Пішли, не зрозумівши, скільки їм давалося через Церкву. Багато хто з них бачив тільки те, що він дає, точніше, – йому здавалося, що він дає – церкві. Хтось готував на кухні, хтось допомагав у вівтарі, хтось прибирав у церкві. Але він не помічав при цьому, що йому давалося незрівнянно більше: він одержував тут Божу ласку, він одержував тут прощення від Бога! Але чи сам він простив? Ні, багато з тих, хто пішов, пішли геть із образою і продовжують ображати тих, хто чинив їм добро. А це, власне, нагадує образ, який пропонує нам Христос у притчі, – вміти, будучи прощеним, прощати інших.

Це не значить потурати людським слабкостям. Ні. Це означає боротися за інших людей, боротися за нашу Церкву, яка лишається, як і в попередні десятиліття, багато в чому на нашій з вами відповідальності. Бо збереження київської церковної традиції не зводиться до збереження самої назви. Назву можна спрофанувати, підробити. Річ тут в іншому, у глибшому…

У Євгена Сверстюка був такий прекрасний образ – чиста хоругва. Саме сьогодні нам Євгена Олександровича і його образного мислення катастрофічно не вистачає. Бо він бачив у Церкві те, що найбільше має потребувати від неї суспільство: чисту хоругву, чистота якої вимірюється вірністю Христовим заповідям і вмінням бути не тільки чесною і відповідальною, але й принциповою. Принциповою стосовно довколишнього суспільства.

Вміти вказувати на вади – завжди дуже невдячна справа. Бо хто з нас любить, коли йому вказують на його вади! А Церква, як добра мати, зобов’язана це робити. Бо хто ж, як не мати, буде вчити людину бачити, що добре, а що зле, вміти застерігати від помилок. Бути в Церкві – означає бути вірними не якійсь людській моделі поведінки, а Христовому Євангелію. Бо Церква є Церквою остільки, оскільки є апостольською, тобто здійснює спадкоємність, розпочату на Синаї ще за Мойсея і потім утверджену остаточно на іншій горі – на Сіоні, коли в Сіонській горниці фундатори нашої Церкви, апостоли, одержали благодать Святого Духа. Саме те, що й називав образно Євген Сверстюк чистою хоругвою.

Бо чиста хоругва – це те, що ми несемо в собі, образ і подоба Божі. Це той благодатний повів Святого Духа, який продовжує лунати в Церкві й сьогодні, застерігаючи і навчаючи бути вірними, бути чесними, бути послідовними. Вміти, одержавши дари, не марнувати їх, а використовувати плідно.

Кожен із нас із більшою чи меншою регулярністю приходить до сповідальниці. І кожен із нас чує з уст священика слова, які є одними із найбільш важливих і відповідальних у його місії: «Прощаю і розрішаю тебе від усіх гріхів твоїх». Але разом із тим пам’ятаймо, що при цьому кожен із нас чує через священика «Господь і Бог наш Ісус Христос… нехай простить тобі» і відчуває вагу звернених не тільки до жінки-блудниці, але й до всіх нас Христом слів: «І Я не осуджую тебе; іди, і віднині більше не гріши» (Ів. 8:11). Іншими словами, – не будь таким, як немилосердний боржник, будь образом Самого Христа. І саме тоді дар, даний тобі, збережеться і примножиться. Амінь.

16 серпня 2015 року

Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)

Усе по темі: 11 неділя після П’ятидесятниці