Дорогі брати і сестри!
Сьогоднішній день дає нам принаймні потрійний привід для того, щоб замислитися над сумними наслідками насильства, яке входить у людську цивілізацію із часів гріхопадіння. Сьогоднішнє перше євангельське читання, яке подає нам дуже містку притчу Спасителя, притчу, якою Він нагадує нам про наше призначення (Мф. 21:33-42). І той первісний сад Едем, в якому замешкали наші праотці, вказує на власне майбутнє, на жорстоку смерть, яка чекає Сина Божого, покараного, власне, за те, що Він хотів нагадати людині про її право на спадщину та її обов’язок коритися справжньому Господареві всього створіння.
Друге євангельське читання переказує події, що їх вшановуємо цього дня (Мк. 6:14-30), дня, який відзначають православні християни суворим постом, – дня Усікновення голови Івана Хрестителя, пророка, який користувався беззастережним авторитетом в Ізраїлі. Навіть серед тих, хто потім відкинув Спасителя, він визнавався за праведника, до нього зверталися, приходячи приймати хрещення покаяння. Його боявся навіть сам цар Ірод. За що ж його тоді стратили? За правду. За те, що тоді, коли всі мовчали, зважувався говорити правду і звертати її до самого царя. Не тому, що царя ненавидів, а власне тому, що і його любив, і кликав виправити ті вади, яких цар припустився через самовпевнене рішення ставитися до узвичаєної юдейської моралі настільки, наскільки вона його влаштовує.
І третій привід сьогодні згадати про фатальні наслідки культу сили – це десятиліття терористичного акту, яким фактично розпочалася нова ера в світовій політиці. Ера протистояння багатої ліберальної цивілізації і обурених нею терористичних угруповань зі Сходу. Пізніші події показали, що прагнення звузити поле терору до ісламського фундаменталізму не відповідає дійсності. І недавні трагічні події в Норвегії показали, як далеко сягають, навіть у такі забезпечені країни, наслідки цього культу сили. Звідки ж він узявся? Чому саме людина починає покладатися не на Божу участь у здійсненні розвитку людської цивілізації, а на власні амбіції, власні сили, на насильство?
Давайте пригадаємо, з чого почалася драма наших праотців там же, у тому саду, про який нагадує Спаситель у притчі (Мф. 21:33-42). Хіба спокусник, прийшовши до них, пропонував їм приєднатися до нього, покластися на його силу, бути під його захистом? Ні! Він у них самих збуджував індивідуалістичну самовпевненість. Він закликав їх забажати бути такими як Боги, споживши з дерева пізнання добра і зла. І хоча Господь кличе нас бути співпрацівниками в цьому виноградникові – Едемі, створивши нас на Свій Образ і Подобу, але це індивідуалістичне бажання діяти не так, як Він нас вчить, а як я хочу, бо моє бажання здається мені найважливішим і будь-які шляхи до здійснення його мене влаштовують, саме воно і може завести в пастку. Так, як дитиною нам хочеться гарної іграшки, якою бавиться сусідський хлопчик, і ми штовхаємо, б’ємо його і вихоплюємо цю іграшку. Так само, коли, пізніше, ми боремося з опонентом, намагаючись дискредитацією, обмовою ліквідувати його. Як намагаємося ствердити свої політичні позиції підступом проти опонентів, витіснити їх із політичного поля, усунути від боротьби.
Ми говоримо сьогодні про насильство, яке переходить у терор. Сучасна політична риторика штовхає нас звести терор до знаряддя експресивних слабких груп, які від безвихіддя кидаються спрямовувати літаки на світовий торгівельний центр або підривати бомби біля урядових будинків. Але хіба державна влада не може вдаватися до терору? Ми з вами виросли в країні, яка пам’ятає мільйони і мільйони людей, що загинули від терору маленької партії, яка взялася вирішувати, що є добро, а що – зло.
І вести залізною рукою людей у комунізм, який зображали як повторення цього райського саду. Наслідки цього ми з вами споживаємо і сьогодні: замість райського саду одержали руїну, відсталу розвалену економіку, розсварених підозрілих людей, з яких кожен намагається відштовхнути сусіда, щоб прорватися вперед, дістали позбавлену солідарности націю. Коли сьогодні державні інститути намагаються відновити політику терору, то і вони можуть використати ті механізми, з якими ми зіштовхнулися сумного року десятиліття терористичного акту в Нью-Йорку. Коли проходять масові арешти, коли опозиційні громадські організації викидаються на вулицю із приміщень, коли людей позбавляють роботи за їх переконання – що це, як не вияв терору в наші дні?
Ми бачимо, чим закінчується політика терору. Вона не може закінчитися чимось іншим. Господар, про Якого нагадує Христос у сьогоднішній притчі, завжди залишиться незмірно могутнішим за будь-яких недбалих виноградарів. І їх чекає суворе покарання. Хоча милосердний Господь буде чекати їхнього покаяння так довго, як можна, і направлятиме до них Своїх посланців: пророків, апостолів. Він направляє до нас, злих виноградарів, Свого Єдиного Сина, щоб напоумити нас, спрямувати до покаяння.
Хоча ми говоримо про терор як вияв аґресивної політики певних політичних сил, хіба не буває в нас у певні важкі моменти життя бажання вжити насильство проти іншого? Можна знайти виправдання в тому, що сучасна цивілізація плекає культ сили й успіху, культ пріоритету, випередження інших. Але мудрість Христова пережила вже не одну цивілізацію з її важкими хворобами, переживе і цю. І якщо ми є християнами, а не людьми, які служать князеві певної суспільної групи, ми повинні пам’ятати про ці вічні виміри, якими вказує нам Христос дорогу до спасіння. І протиставляти силі терору силу, потужнішу за будь-які насильницькі засоби – силу християнської любови, щирости, відданости науці Євангелія, почуття християнської солідарности якої так потребує світ довкола нас.
Сьогоднішній день закликає нас не до ненависти до насильників. Він закликає до віри в Христа. Бо віра передбачає і готовність закликати Його в своє життя, і віддати Йому рішення про наше майбутнє, не стаючи пасивною маріонеткою в грі суспільних сил, а йдучи твердо та прямо за Христом. Навіть тоді, коли сили довкола намагаються тебе залякати і збочити на манівці, Христос вчить нас жити правдою. Правдою, яка завжди потужніша за терор і насильство. Правдою, яка кличе нас до суспільної справедливости, любови. Саме в цьому полягає сенс, який несе нам, християнам, такий місткий сьогоднішній день – день Усікновення голови Івана Хрестителя. Амінь.
11 вересня 2011 року
Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)
Усе по темі: 13 неділя після П’ятидесятниці