Текст:

Своє громадське служіння Господь Ісус Христос розпочав наступним закликом: «Збулися часи, і Боже Царство наблизилось!..» (Мр. 1:14).

Коли ж настане Боже Царство, наближення якого провіщав Христос? На це запитання одного разу Господь дав таку відповідь: «Царство Боже не прийде помітно, і не скажуть: Ось тут, або: Там. Бо Божеє Царство всередині вас!» (Лк. 17:20,21). Тобто Боже Царство – це не якесь конкретне місце на мапі, не якийсь модерновий суспільний лад, а преображення серця певної людини, всього її єства завдяки покаянню, наверненню до Бога та життя згідно Його святих заповідей.

Цьому складному і вкрай важливому процесу Ісус Христос присвятив багато Своїх притч, одна з яких здобула назву  притча про гостей весільних.

Згідно притчі, Царство Боже «подібне одному цареві, що весілля справляв був для сина свого. І послав він своїх рабів покликати тих, хто був на весілля запрошений, – та ті не хотіли прийти» (Мт. 22:2,3).

Другий заклик запрошені так само «злегковажили та порозходились, – той на поле своє, а той на свій торг», а дехто навіть повбивав царських слуг (Мт. 22:5,6).

Як на це відреагував цар? – «І розгнівався цар, і послав своє військо, – і вигубив тих убійників, а їхнє місто спалив» (Мт. 22:7). Після цього наказав слугам: «Підіть на роздоріжжя, і кого тільки спіткаєте, – кличте їх на весілля» (Мт. 22:9).

«І вийшовши раби ті на роздоріжжя, зібрали всіх, кого тільки спіткали, – злих і добрих. І весільна кімната гістьми переповнилась» (Мт. 22:10).

Проте один із запрошених не був вбраний «в одежу весільну», тобто теж злегковажив царське запрошення. Цар не хотів терпіти такої наруги і наказав слугам кинути цього нечему «до зовнішньої темряви», тобто прогнати з весільного бенкету.

У цій притчі цар символізує Бога, а весільний бенкет – стосунки з Ним. І ми повинні цінувати та прагнути цих стосунків, бо якщо людина не хоче мати стосунків з Богом, Він не наполягає, а запрошує інших до спілкування з Ним, викреслюючи «зі списку запрошених» тих, хто свого часу відкинув Його, з усіма відповідними наслідками. «Плач і скрегіт зубів» (Мт. 22:13), – це не художній образ, не метафора, а реальний стан таких людей у загробному житті.

Попри таке застереження, більшість людей все рівно відкидають запрошення до спілкування з Богом: «Бо багато покликаних, – та вибраних мало», – саме так підсумовує цю притчу Господь (Мт. 22:14).

Братство “Vita”

Усе по темі: 14 неділя після П’ятидесятниці