Дорогі брати і сестри!
Коли ще читати притчу, де розповідається про весілля, як не в ці осінні дні (Мф. 22:1-14)! Здається, весь Харків заповнений весільними кавалькадами. Вчора зустрічалося кілька їх саме тут, на Полтавському шляху. Та й у нас у під’їзді ще о четвертій годині ранку чулася музика із квартири, де справляли весілля. Кожен із нас колись та потрапляв на весілля до своїх близьких родичів, і щоразу ми відчували подвійне почуття. Найперше – почуття обов’язку, яке вимагало від нас бути гарно вдягненими, усміхненими, мати подарунок, гідний молодих і відповідний до свого статусу. Але водночас ми йшли із радістю від того, що побачимо людей, яких, можливо, не бачили роки, що побудемо серед своїх, що разом з усіма відзначатимемо найщасливіший день у житті молодої родини.
Мабуть, так завжди було в історії людства. Принаймні в останні тисячі років, за які збереглися письмові свідчення, то напевно. І саме тому Христос пропонує Своїм учням, відкриваючи їхній уяві майбутнє Небесне Царство, цей образ для порівняння: весільна учта. Учта, на яку кличе всіх, кого зустрічає, Небесний Господар, Цар, з яким Христос порівнює Самого Бога. Мало це порівняння і своє дуже близьке за часом пояснення. Адже невдовзі народ, який не прийняв Спасителя, спіткає руїна, Єрусалим буде знищений. І в цьому світлі стають зрозумілими ті скрушні вигуки, які невдовзі почуємо від Спасителя, – кількома сторінками пізніше наводитиме їх євангелист Матфей: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і камінням побиваєш посланих до тебе! Скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як птах збирає пташенят своїх під крила, і ви не схотіли! Ось лишається вам дім ваш пустий» (Мф. 23:37-38).
Христос звертається до Єрусалиму, до народу, серед якого проповідує і на відповідь якого розраховує. Він змушує слухачів відчути себе не зобов’язаними до чогось, а покликаними до радости, до майбутнього вічного щастя в Небесному Царстві. Але разом із тим Він звертає Свої слова і до нас усіх, до тих, хто покликаний до майбутнього Небесного Єрусалиму, як не раз називатиме Євангеліє майбутнє вічне Царство, покликаний до вічної учти разом із Отцем.
Ми знаємо про це розумово, раціонально згоджуємося із цим закликом. Але як же, буває, ми самі реагуємо на цей заклик Христа! Як часто, знаючи, що в неділю очікує нас радість євхаристійного таїнства (а Євхаристія і називається так, бо по-грецькому це означає «Благодарення», «Подяка»), ми шукали приводів ухилитися від цього запрошення: поїхати на дачу, збирати гриби, піти на весілля, просто залишитися вдома, бо чомусь погано себе почуваємо. І ми ставали подібними до тих нерозумних запрошених царем гостей, до тих, хто змарнував, може, єдиний шанс потрапити до країни вічної радости. Бо Євхаристія буде відправлятися і наступної неділі, і через місяць, але, може, саме в цей час ми б змогли відчути Христа біля себе і піти за Ним, щоб потім змінити своє життя, не чекаючи на останні дні, коли доведеться каятися вже за все прожите життя.
Не всі, однак, реаґують саме так. Не випадково згадує Христос про тих бунтівних гостей, які на запрошення господаря відповіли насильством – камінням відповіли на заклик про радісну учту, з яким до них ішли посланці царя (Мф. 22:6). На жаль, скільки таких випадків ставалося за всю історію людства! І не тільки в минулому. Скільки тисяч християн гине і зараз щороку в Африці, в арабських країнах, у Південній Азії! Гинуть тому, що зважуються кликати до спасіння інших людей, що не можуть дозволити собі мовчати. Бо саме цього добивалися всі режими: від давньої Римської імперії і до Совєтів. Навіть тоді, коли Церкву не забороняли, від неї вимагали одного: мовчати, не говорити, обмежити себе виконанням релігійних обов’язків, відправленням обрядів у своєму замкненому середовищі. Особливо пам’ятне це з початку 1960-х років, коли, дозволяючи легальне існування Церкви, священика за сміливу проповідь або за присутність дітей на богослужінні могли притягти до кримінальної відповідальности. Саме це і було тією відповіддю – камінням – на заклик до вічної радости, до присутности гостей на вічній Небесній учті.
Але навіть коли ми слухаємо той заклик царя, коли ми навертаємося і починаємо жити церковним життям, чи завжди одягаємо святковий одяг, білі шати, про які згадуватиме Іван Богослов в Об’явленні (Одкр. 4:4-5)? Білі шати – весільний одяг, про який говориться в сьогоднішній притчі (Мф. 22:11-14) – знак нашого перебування із Христом, того, що ми не тільки фізично присутні на весільній учті, але й переймаємося самі радістю, до якої молодий і молода пропонують нам долучитися, до якої кличе нас Небесний Цар.
Чи не буває так, що своє перебування в церкві ми переживаємо як важкий обов’язок, як тягар, пов’язуючи його тільки з обмеженнями, які накладаємо на себе? І себе у власних очах ми виставляємо мучениками, приреченими бути не такими, як усі, бо віримо в Бога. Як рідко ми підносимося до розуміння того, що наша присутність у церкві вже тут, на землі, попри всі обмеження, і є радістю! Вічною радістю, що її дає нам перебування із Христом на тому нескінченному весільному бенкеті, яким Христос алегорично зображує Свої заручини із спільнотою вірних, Свій шлюб із Церквою, Небесним Женихом якої і Небесним Главою Церкви Він є.
Ми ховаємося від радости за нашими буденними справами, ми пробуємо увійти в Церкву з подвійним сумлінням, імітуючи свою любов до Христа і ненавидячи ближніх, обмовляючи їх, засуджуючи, виступаючи боязкими, неготовими захищати правду в світі. І саме тоді нас чекає суворий вирок царя, який наказав викинути цього негідного гостя назовні, туди, де панує суцільна довколишня темрява (Мф. 22:13). Хай це буде для нас застереженням. Але водночас нехай ця притча буде нам нагадуванням про те, що наше перебування в Церкві, наша віра в Христа є джерелом нескінченної радости, радости й надії на те, що співприсутність із воскреслим Христом у Його Церкві стане прологом до того вічного бенкету, до якого кличе нас Сам Небесний Отець. Амінь.
18 вересня 2011 року
Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)
Усе по темі: 14 неділя після П’ятидесятниці