Головну молитву про здоров’я живих і упокой спочилих православних християн Церква звершує на Божественній літургії, приносячи за них безкровну жертву Богові. Для цього слід перед початком літургії (чи напередодні увечері) подати в церкві записки з їхніми іменами (вписувати можна тільки хрещених, православних). На проскомидії з просфор будуть вийняті частки за їх здоров’я чи за їх упокой, а в кінці літургії опущені у Святу Чашу і обмиті Кров’ю Сина Божого на знак обмивання Христом людських гріхів.
Вверху записки зазвичай поміщають восьмиконечний православний хрест. Потім вказується вид поминання: “За здоров’я” або “За упокой”, після чого великим розбірливим почерком пишуться імена тих, хто поминається в родовому відмінку (відповідають на питання “кого”?), причому першими згадуються священнослужителі і ченці з вказівкою сану і ступеню чернецтва (наприклад, митрополита Іоанна, ігумена Сави, протоієрея Олександра, черниці Рахілі, Андрія, Ніни).
Усі імена мають бути написанні повністю (наприклад, Олександра, Любові, а не Саші, Люби).
Кількість імен у записці не має значення; потрібно тільки врахувати, що не дуже довгі записки священик має можливість прочитати уважніше. Тому краще подати декілька записок, якщо хочеш згадати багатьох своїх близьких. Подаючи записки, парафіянин вносить пожертвування на потреби монастиря чи храму. Щоб уникнути зніяковінь слід пам’ятати, що відмінність у цінах (замовлені чи прості записки) відбиває лише різницю в сумі пожертвування. Не варто бентежитися також, якщо ви не почули згадки імен ваших родичів під час служби. Як було сказано вище, головне поминання відбувається на проскомидії при вийманні часток з просфор.
Стосовно додаткових відомостей про людину, яка згадується в записці, треба сказати наступне. Єдине, що треба знати священикові, який звершує проскомидію, – це ім’я християнина, дане йому при хрещенні або (для ченців) при постригу, а також священний сан або ступінь чернецтва, якщо такі є.
Багато хто, правда, вказує у своїх поминальних записках перед іменами певні відомості про вік, звання чи положення своїх родичів: в. (воїн), хв. (хворий, хвора), под. (подорожуючий, подорожуюча), уб. (убитий, убита).
Православна Церква не вітає такого звичаю, але і не забороняє наслідувати його. Не вказуються в записках прізвища, по батькові, світські звання і титули, міри спорідненості. У записках “За упокой” спочилий протягом сорока днів після кончини іменується “новопреставлений”.
Окрім загальних богослужінь (літургія, вечірня, рання) у Православній Церкві існують приватні богослужіння, звані требами (оскільки вони звершуються на потребу, за замовленням парафіян), у тому числі молебень (за живих) і панахида (за померлих). Вони звершуються зазвичай після закінчення літургії і замовляються там же, де приймають записки і продають свічки.
Молебень можна замовити Спасителеві (подячний, за хворих, за подорожуючих та ін.), Божій Матері (різним Її іконам) або шанованим святим – за бажанням парафіянина.
Панахида звершується перед кануном – особливим столиком із зображенням розп’яття і рядами свічників. Тут же можна залишити приношення на потреби храму на згадку про спочилих близьких.
Записки на молебень або панахиду оформляються таким чином: вгорі вказується вид записки (наприклад, “Молебень подячний Спасителеві”, “Молебень Вишгородській іконі Божої Матері за здоров’я”, “Панахида”), а далі пишуться імена звичайним порядком.
У монастирях і храмах приймають записки для поминання живих і спочилих християн на 40 днів (сорокоуст), на півроку і на рік. У цьому випадку імена записуються в поминальний синодик і братія обителі чи храму протягом зазначеного терміну за кожним богослужінням молиться за наших родичів.
Розуміючи, що саме більше, що ми можемо зробити для наших близьких (особливо спочилих), – це подати записку про поминання на літургії, не варто забувати молитися про них удома і здійснювати справи милосердя.