Неділя 20-та по П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри!

Якби будь-який сучасний режисер ставив фільм про прихід Месії у світ, він неодмінно змусив би Його з’явитися в Нью-Йорку, Парижі чи принаймні в Москві або Пекіні, ввів би Його у вищі кола цього світу, змусив би з’являтися перед парламентами, президентами. І мабуть, не знайшлося б жодного сценариста, який би зважився припустити, що Спаситель може з’явитися в такому нікчемному, забутому куточку світу як Галилея. Давайте замислимося над цим.

Воскресіння сина вдови, Гарольд Коппін

І в ті часи, 2000 років тому, були великі центри цивілізації, потужні столиці. І в ті роки люди захоплювалися славою, силою, багатством не менш, ніж у наш час. А Христос з’являється не в славному Римі, не в столиці Персії чи Китаю, який на той час був високорозвиненою державою. Він з’являється в маленькій забутій Галилеї. І майже все Його земне життя проходить саме там, поміж рибалок, виноградарів, хліборобів, скотарів. І найдалі, де Він заходить, – це в Юдею, до Єрусалиму. Правда, Пресвята Богородиця із Йосифом та Немовлятком Христом мандрували до Єгипту. Але за ті три роки, коли Спаситель здійснював Свою євангельську проповідь, Він ніколи не віддалявся далеко від місця, де народився – Вифлеєму, і де виріс – Назарету. І вже цим самим Христос відкриває перед нами цінність нашої повсякденности.

Великі зміни в суспільстві, у нас самих народжуються не обов’язково в якісь виняткові, особливі моменти. Вони формуються в нашому повсякденному житті. І водночас драми, які стаються з нами, найбільш важкі та болючі саме тоді, коли вони трапляються посеред повсякденности. Пригадаймо: коли з нами самими сталося нещастя, коли ми втратили дорогу для себе людину, мабуть, найбільше нас здивувало і, може, обурювало в душі, те, що сталося це якось раптово, серед буднів, непомітно.

Христос відкриває нам присутність Бога в нашому буденному житті і відкриває Свою власну присутність біля нас ось тут, зараз, у цей час. Бо що таке Наїн – містечко, маленьке настільки, що його майже ніде не можна було знайти в пам’ятках за часів Спасителя? Забуте містечко в Галилеї, неподалік від Назарету. І саме там стається одне з найбільших чуд, які вчинив Ісус! Він приходить у місто саме в ту мить, коли виносять мари з тілом померлого сина – одинака вдови. Мабуть, коли ми читаємо цю євангельську оповідь, практично кожен із нас згадує драматичні моменти своєї присутности на похороні єдиного сина батьків, які втрачають його передчасно. Без здригання не можна згадати голосінь, які чулися в цей час від матері. Адже мати забуває про все на світі, прощаючись з єдиною дитиною. Дай Боже, щоб нікому з нас не довелося пережити таких моментів.

Жінка з Наїну прощалася із джерелом своєї надії на майбутнє. Для неї це був справді момент незворотньої втрати. Хто міг би припустити, що в її життя знов колись повернуться радість, надія, оптимізм? І саме серед цієї найтемнішої ночі в її житті раптом поряд опиняється вже трішки знаний у Галилеї Учитель. Знаний, бо за Ним уже йшла громада учнів, яка й перестріла похоронну процесію. І Він, не чекаючи благань матері, відчувши безмежну скорботу в її серці, Сам іде до неї, наближається до мар і повертає до життя її дитину (Лк. 7:11-16).

Це розповідь не тільки про випадок із далекого минулого. Цей епізод адресований кожному з нас, як і будь-який епізод із земного життя Спасителя. Нам доводиться переживати і безмежну скорботу, і відчуття або передчуття незворотної втрати. Кожному з нас доводилося проходити миті безнадії. Важкий період переживаємо сьогодні, коли втрати здаються настільки великими, що неможливо повернутися до тих надій, які ми всі мали років двадцять тому. Саме в ці миті ми мусимо відчути біля себе Спасителя, Того, Який готовий прийти до Наїну нашої душі. Саме тоді, коли ми найбільше Його потребуємо! Він читає голос скорботи, який нечутно лунає в нашому серці. Він квапиться до нас, і нам тільки треба вміти помітити Його і покликати. А кличемо ми Його не тільки словами молитви, а нашим життям, нашим переживанням потреби Христа, необхідности чуда в нашому житті і віри в це чудо.

Все наше життя є чудом, починаючи від його створення – появи людини – і до сьогодні. Скільки таких чуд кожному з нас доводилося переживати! А це дає нам надію: Той, Хто чудом в одну мить створив видимий світ, здатен і до нас прийти саме тоді, коли ми цього потребуємо і чудом розв’язати наші проблеми. Але Він чекає, коли ми будемо готові до того, коли переживемо дані нам життєві уроки, коли зуміємо зробити з цих уроків належні висновки, коли наше життя почне змінюватися. Змінюватися так, щоб стати гідним підтримки Христа, Який здатен повернути нам в одну мить і надію, і оптимізм, і відновити наші сили. А ще – відновити нашу віру в свої сили.

Цього і вчить нас епізод зустрічі з похоронною процесією. Зустрічі безмежно сумної, яка раптом обернулася джерелом радости не тільки невідомої нам жінки-матері, але й усіх, хто йшов із Христом. Бо вони відчули: ось біля них є Той, Хто може змінити світ. Треба тільки вміти помітити цю зміну й відчути її потребу.

Саме цей урок адресований нам із вами. Нам, бо ми так потребуємо Христа біля нас, так потребуємо повернення наших померлих мрій і надій. Так потребуємо відчуття присутности Христа, що завжди поряд, здатний почути наші непромовлені слова і підтримати нас саме тоді, коли нам це необхідно. Амінь.

30 жовтня 2011 року

Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)

Усе по темі: 20 неділя після П’ятидесятниці