Неділя 22-га по П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри!

Сталося так, як і говорив Христос у сьогоднішній притчі (Лк. 16:19-31): навіть коли Він воскрес із мертвих і слово пророків наповнилося новим провіденційним змістом, відкрилося через воскресіння Христове зовсім по-новому, як перспектива нового життя, – і тоді Йому не повірили повною мірою. І як не змінювали одна одну майбутні цивілізації, у жодній з них так і не вдалося подолати тієї соціяльної несправедливости, яка кидається у вічі в цій притчі. Коли й виникали ідеології, які ніби заперечували класову несправедливість і бралися будувати безкласове суспільство або принаймні суспільство загальної рівности, – виходило з цього щось протилежне. Жахливий соціяльний експеримент у Совєтському Союзі переконує в безплідності спроб нищити те, що є, на жаль, наслідком гріховности людської природи.

Сьогодні проблема різних світів – багатства і бідности – хвилює нас не менше, ніж за часів Спасителя. Дві тисячі років тому Христос нагадував Своїм апостолам, наскільки неспівмірними є світи багатства і бідности. Світ багатства просто не помічає злиднів, які існують обіч нього. Нічого не змінилося і сьогодні. Мабуть, у цьому причина того, як прокотилася по всьому світу протягом останнього місяця хвиля протестів, яка почалася на Волл-стріт під гаслом «Окупуй Волл-стріт» («Occupy Wall Street») і нагадуванням «Нас – 99%». Люди, які виходили окупувати спершу Волл-стріт, а потім і інші бізнесові центри – а навіть у Києві кілька чоловік взяли участь у подібній акції, – сподівалися, що вони, привернувши увагу до неспівмірности величезних багатств, накопичених великим бізнесом, і злиднями, які продовжують існувати в нашому світі, зможуть викликати перерозподіл багатств. Але не було ще позитивного прикладу того, аби соціяльні протести, навіть такого масового рівня, як згаданий, могли щось радикально змінити в світі.

Якщо ми уважно вчитаємося в сьогоднішню притчу, то помітимо: Христос вказує не на те, як різняться статки багатія і бідного жебрака Лазаря. Він ставить нам перед очі зовсім інше: протилежність цих двох світів – світів, в яких живуть обидва персонажі притчі. Хіба ми читаємо про те, що багатій був поганою людиною? Та ні, про це зовсім не говориться. Ніде не вказується, що він був жорстоким, несправедливим. Ні. Він просто жив у своє задоволення. І саме це бачив метою свого життя. Він не зневажав Лазаря, не переслідував. Він його просто не помічав! Так само, як часом не помічають сьогодні тих, хто штовхається в метро та біля зупинок маршруток або стоїть у черзі за дешевшими продуктами, високопосадовці, які пролітають на своїх машинах під ескортом охоронців уранці на роботу, а ввечері – на відпочинок.

Нам легше думати про світ великого капіталу, про високопосадовців і їх звинувачувати в тому, що вони будують свій власний замкнений світ. Світ, який не стикується з реальним світом, де живе дев’яносто дев’ять відсотків населення, і в якому реальна дійсність уявляється не більше, ніж французькій принцесі з відомої оповіді. Пригадуєте, Марія-Антуанета здивовано сказала, коли почула, що люди бунтують, бо не мають хліба: «Коли не мають хліба, нехай їдять тістечка» («Qu’ils mangent de la brioche»).

Можна підсміюватися над замкненим у собі світом великого капіталу. Але якщо замислитися ще глибше над сенсом притчі, то ми побачимо в ній те, що непокоїть і сумління кожного з нас. Так, ми люди небагаті. Так, ми не маємо надлишків, якими володів багатій із притчі. Але хіба не трапляється так, що й ми виявляємо байдужість до бідности іншої людини, до її турбот, хвороб, до того, чим живе людина біля нас. Чи завжди знаємо, хто живе у квартирі поряд із нашою або, тим більше, на сусідньому поверсі? Чи знаємо, як звуть нашу літню сусідку, яка виходить подихати повітрям раз на день, коли їй допомагають вийти з квартири її сердобольні сусіди? Чи знаємо, чи вистачає їй грошей, щоб дожити до наступної пенсії? Зрештою, чи не перемикаємо відразу телевізор на іншу програму, коли нам показують жахливі злидні в екваторіяльній Африці, епідемії, пошесті, землетруси. Ми самі часом виявляємо черствість, тікаючи від чужої біди. І саме тому Христос нагадує нам про небезпеку, яка може нас спіткати.

Бідний Лазар, який не мав нічого в цьому світі, знав одну зневагу, і тільки пси підходили до нього, щоб лизати криваві рани на його тілі (Лк. 16:20-21), потрапляє на лоно Авраамове, про котре ми згадуємо на кожній панахиді, коли молимося про майбутнє Небесне Царство для спочилих. Напевне, ми часом думаємо про нього, уявляючи для себе, яким він буде, рай, яким буде Небесне Царство і чи гідними будемо ми для нього. Нам хочеться думати, що так. Ми шукаємо – і знаходимо! – підстави для цього в своєму повсякденному житті. Але знов і знов нагадує нам своєю присутністю брудний безхатько чи пенсіонерка, яка пробивається крізь чергу до маршрутки, про існування іншого світу, ігнорованого нами – світу принизливих злиднів і зневаги з боку оточення.

Сьогоднішня притча не вчить нас ненавидіти світ багатства. Ні. Вона вчить помічати людину біля себе. Вона застерігає від байдужости, бо власне байдужість до чужого болю і є дорогою до вічних страждань. Коли ми звільняємо своє життя від споглядання чужого болю, захищаючись міцною стіною власного незнання страждань, горя, бідности інших людей, саме тоді може трапитися, що в майбутньому житті, житті, яке триватиме нескінченну вічність, ми мріятимемо тільки про те, аби один із непомічених нами безхатьків, опинившись на лоні Авраамовому, прийшов до нас і хоча б краплею води змочив наш спечений від страждань язик. Амінь.

13 листопада 2011 року

Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)

Усе по темі: 22 неділя після П’ятидесятниці