Дорогі брати і сестри!
Ми вже готові обурено засудити тих дев’ятьох прокажених, які так легко забули, Хто зцілив їх, Хто дав їм добро (Лк. 17:12-19). Справді, важко уявити, як людина, що провела роки в принизливій і невиліковній хворобі, може так легко викинути з пам’яті особу Того, Хто, зустрівши її біля одного з сіл Палестини, миттю оздоровив від недуги.
Але таке обурення лишатиметься в нас доти, доки ми не пригадаємо свого власного життя. Чи не траплялося в нас ситуацій, у чомусь подібних до тієї, про яку розповідає нам сьогоднішнє Євангеліє? Мені запам’ятався один анекдот, який я прочитав на церковному сайті. Там говориться про шофера, який намагався знайти місце на стоянці і в розпачі волав до Бога: «Боже, допоможи мені знайти місце!». І раптом у цей час одна з машин від’їхала, водій зумів припаркувати свою машину й сказав: «О, Господи, місце вже з’явилося, не турбуйся, я обійдуся без Твоєї допомоги»…
Буває і в нашому житті, що ми так само себе поводимо. Ми просимо Бога про те, аби Він чудесним чином виявив Свою присутність у нашому повсякденному побуті: допоміг нам дістатися додому, коли ми заблукали, допоміг скласти екзамен, до якого ми недостатньо підготувалися, допоміг видужати від довготривалої важкої хвороби, допоміг доїхати по слизькій дорозі без шкоди. І багато-багато чого ще просимо ми протягом дня. Але ж як легко забуваємо про те, що саме в цю мить Бог приходить нам на допомогу!
Вміння бути вдячним – це одна з найцінніших якостей людини. І вона починається з нашої вдячности до Творця. Як називається найголовніше з Таїнств Христової Церкви? «Благодарення», по-грецькому – «Євхаристія». Центральний момент Євхаристії починається зі слів, якими священик закликає нас усіх: «Принесімо подяку Господеві!». Ми приходимо в церкву, аби скласти Богові подяку за те, що Він нас створив, що Він послав Свого Єдинородного Сина врятувати нас від влади гріха і повернув нам право на вічне життя. Але скільки нас приходить для подяки? Скільки відсотків від усіх, спасенних Христом, від усіх, створених Богом, є сьогодні в церквах Харкова та й по всьому світу? Лічені відсотки кількамільярдного людства!
Можливо, початок нашого духовного життя – це вміння не тільки попросити Бога, але й після того, як Він нам щось дав, зупинитися і подякувати Йому. Може, протягом дня в нас немає для цього нагоди. Але знайдімо ввечері одну, три, п’ять або десять хвилин для того, щоб озирнутися назад і не шукати, хто нам що поганого сказав, а пригадати, скільки всього ми одержали протягом дня. І раптом ми зможемо зробити несподіване відкриття: виявляється, ми багаті на Божу ласку! Виявляється, на кожному кроці, протягом кожної хвилини нашого життя Бог був поряд, допомагав нам, підтримував нас. Він проводив нас, як Батько, за руку через усі випробування. Тільки ми не вміли помітити цього і не зуміли, подолавши перешкоду, озирнутися і скласти Йому подяку. А з подяки Богові починається і наше ставлення до ближнього. Бо через наші взаємні стосунки ми також проходимо іспит вдячности.
Наша віра, жива християнська віра, починається з уміння помітити й оцінити дане нам Богом і ближнім. І не випадково саме цей євангельський уривок, який ми сьогодні слухали, читається завжди на подячному молебні. Бо цей молебень не тільки складає нашу подяку Богові, але й навчає нас, як і кожна служба Божа, засадам християнської поведінки.
Приклад зціленого прокаженого, який зумів бути вдячним, показує нам: Божою ласкою, даною в якихось помітних виявах тут, на землі, не закінчується те, що Господь може подарувати людині. І Його присутність у нашому житті – це тільки запорука майбутньої присутности в Небі, нашої з Ним співприсутности у вічному житті. Найголовніше для зціленого прокаженого настало тоді, коли він, повернувшись, почув: «…Віра твоя спасла тебе!» (Лк. 17:19). Але цього не зуміли почути дев’ять невдячних, зцілених Христом, прокажених!
Хай же цей приклад буде для нас натхненням для того, щоб ми вміли розуміти: наша вдячність є не тільки відплатою боргу, яким ми завинили перед Богом. Ні. Вона – продовження нашої молитви, розвиток її та початок нашого шляху в перспективу вічного перебування в Христовому Царстві. Амінь.
12 грудня 2010 року
Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)
Усе по темі: 29 неділя після П’ятидесятниці