Дорогі брати і сестри!
Чи ж знайдеться в Україні господиня, якій ніколи не траплялося переживати гірке розчарування, коли її багатогодинна або й багатоденна праця не була гідно поцінована й пішла марно? Нашому традиційно гостинному народові добре зрозумілі відчуття господаря з євангельської притчі. Багатий чоловік, про котрого розповідає Христос, переживає велику радість, і йому в ці дні так хотілося б бачити довкола радісні, щасливі обличчя близьких людей, хотілося б бути оточеним однодумцями, готовими сприйняти його радість як власну! І раптом виявляється, що люди, яких він звик уявляти рідними, байдуже поставилися до нього. Кожен мав свою справу, за важливістю котрої тьмяніла, губилася радість євангельського господаря. Один прагнув чимшвидше оглянути щойно куплене поле, іншому кортіло спробувати в роботі п’ять пар волів, а третій не міг розлучитися з молодою дружиною. Вони мали свої виправдання, мали свої цілком поважні причини, щоб лишатися вдома. Буденна життєва логіка нічого не могла б закинути кожному з запрошених гостей. Але від цього розчарування зневаженого господаря не стало меншим. Воно виявилося в гірких словах до слуг: «Кажу вам, що ніхто з тих запрошених не покуштує моєї вечері».
Покликані першими, вельможні мужі не матимуть місця біля столу. Та сама вечеря відбудеться неодмінно. Тільки її гостями стануть уже вбогі, і каліки, і сліпі, і криві, несподівано обдаровані радістю спілкування з господарем випадкові перехожі на вулицях та на завулках міських, на дорогах і на загородах.
Чи згадали Христові учні цю притчу, коли сідали з Учителем за останню вечерю в Сіонській горниці? Чи повертався до неї думкою апостол Павло, коли долав тисячі кілометрів міськими вулицями, сільськими завулками, римськими дорогами, кличучи на вечерю Господню тих, хто перебував раніше поза родиною потомків Авраамових? Мабуть, так, бо саме зі слів апостола Павла євангелист Лука записуватиме своє Євангеліє, з котрого й читалася сьогодні ця притча. Християни з юдеїв розуміли слова про запрошених мужів і випадкових перехожих цілком конкретно. Адже саме Мойсеєве П’ятикнижжя розумілося як Господній заклик до обраних мужів, до навмисне обраного народу, потомків Авраама, котрі мали першими прийти в радість свого Господа – Того, Хто вивів їх з єгипетського рабства й Чиї слова переказував їм Мойсей. А випадковими перехожими були греки, сирійці, римляни, перси, слов’яни – люди різних релігійних традицій і культур, які раптом виявилися більш чуйними на заклик єдиного Бога, ніж їхні обрані раніше співбрати. І якою гіркотою для Павла, «фарисея з фарисеїв», як називав він сам себе, було відчувати втрачений для його народу шанс опинитися на радісній вечері Небесного Отця, Бога Авраама, Ісаака і Якова!
Цей голос євангельського господаря почули наші предки, і «Повість временних літ» із захопленням переказує промову грецького місіонера («Філософа»), спрямовану до великого князя Володимира, що завершувалася показом майбутньої зустрічі з Господарем світу – Богом: «Уже назначив Бог і день один, в який Він, зійшовши [з небес], буде судити живих і мертвих і воздасть кожному по ділах його: праведному – царство небесне, і красу невимовну, [і] радість без кінця, і не [буде] він умирати вовіки, а грішникам — мука вогненна, і черва невсипуща, і муці [їх] не буде кінця».
Рівноапостольний князь Володимир, а разом з ним і наші предки підхопили цей поклик, і Господні оселі відкрилися для українців. Десятки мільйонів людей за ці роки проголошували самі або устами своїх хрещених батьків слова присяги, визначаючи нові стосунки з Христом: «З’єднуюся», «З’єднався», «Вірую в Нього як у Царя і Бога». Десятки мільйонів дорослих людей і немовлят вбиралися в білу одежу – крижмо – під спів тропаря: «Ризу подай мені світлу, Ти, що одягаєшся світлом, наче ризою, Многомилостивий Христе Боже наш». Кожному з нас свого часу співали цей тропар. Але чи наші світлі ризи лишилися незаплямованими? Чи ми зуміли зберегти душу чистою, якою вона була після купелі? А нам же доведеться, хочемо ми цього, чи не хочемо, ставати перед очі Небесного Судді, Котрий кличе нас на Свою вечерю і сподівається бачити нас чистими від гріха, вбраними в незаплямовану одежу хрещення.
Ми були обрані Богом, який дозволив нам народитися серед народу, здавна християнського, і прийняти хрещення в більшості змалку, за традицією. Господь промовляв до нас, даючи явні свідчення Своєї ласки в нашому житті, у новітній історії України. Відзначення тисячоліття хрещення Руси-України започаткувало період величних змін, коли розпалася імперія зла й вільне визнання християнської віри відкрилося для всіх нас. Ми почули голос Божий, як і ті запрошені господарем гості, до яких зверталися слуги на вулицях та на завулках міських, на дорогах і на загородах. Та як зреагували ми на цей заклик? Чи пішли за ним? Чи почали жити по-новому, перебуваючи в постійному спілкуванні з Богом, убравшись у відповідні Його величі шати?
Тепер, слухаючи цю притчу, ми ще можемо проаналізувати свій життєвий шлях і змінити життя. Ми ще можемо поміркувати над своєю перспективою й змінити життя. Можемо, доки перебуваємо на роздоріжжях цього світу, доки Господь ще кличе нас на Свою вечерю. Однак так не триватиме довіку. Бо багато покликаних, та вибраних мало! Нехай же ці святі дні Різдвяного посту стануть для нас тим роздоріжжям, за яким починається шлях до Бога на Його поклик. Шлях на весільну учту, де нас усіх з безмежною любов’ю очікує Небесний Господар, аби зробити причетними Своєї вічної радости. Амінь.
26 грудня 2004 року
Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)
Усе по темі: 28 неділя після П’ятидесятниці