З дитинства, скільки себе пам’ятаю, мріяла про кар’єру незалежної бізнес-леді: жорсткої, упевненої в собі, нещадної до конкурентів. Адже й знала, чим такі закінчують: створивши свою фірму і заробивши солідний капіталець, вони розчаровуються в житті, любові, дружбі, і вихід зі своєї самотності починають шукати як мінімум в алкоголі. Чому ці сумні картини майбутнього занепаду мене не зупиняли, не знаю. Мабуть, образи, почерпнуті з фільмів або реклам, виявилися настільки чіпкими, що звільнятися від них доводиться до цього дня – настільки глибоко в’їдалися вони в мою душу.
Ще не усвідомлюючи, до чого можуть призвести такі життєві установки, я поступила в університет, захопилася феміністичними теоріями. Мені все здавалося, що я лише знайомлюся з «жіночою» літературою. Романи під грифом «без чоловіка», з надміром інтимних подробиць, з чужим невдалим родинним досвідом, з жіночим нещастям, що повторюється…
Аналізуєш, пишеш реферати, відповідаєш на семінарах. У наш час філологові від цього бруду дійсно нікуди не подітися. Що ж, треба вміти й таку літературу читати, не пускаючи в себе.
Але пройти таке випробування без духовних втрат мені не вдалося. Бо непомітно авторська позиція почала здаватися мені моєю власною, став мінятися мій внутрішній світ, звички, ставлення до людей; навіть у зовнішності з’явилися войовничість, виклик, що були не цілком обґрунтовані, але декларовані з пристрастю. Феміністична доктрина, немов вірус, створила в мені духовний імунодефіцит. Лише коли я в неділю приходила в храм, відчувала, що зі мною щось не так, але змінитися власними силами мені було дуже важко.
Відчаю і смутку в таких випадках довго чекати не доводиться. Бо хочеться відразу духовний переворот у собі зробити, і для інших прикладом стати, і покірливість з упокорюванням проповідувати… Мабуть, Господь терпляче чекав, коли ж я, нарешті, перестану сподіватися на власні сили і звернуся до Нього за допомогою. Спершу в книжковому магазині мені випадково попалася на очі чудова книга «Покликання жінки, або священство серця» французької письменниці-християнки Жо Круасан.
Про жіночу лагідність і упокорювання в книзі говорилося з такою любов’ю, що в процесі читання думка про покірливість як про приниження поступово відпустила мою свідомість і серце.
Потім я почала уважніше придивлятися до взаємин молодих пар, моїх друзів. Мені здавалося, якщо вони регулярно ходять у храм, значить, у шлюбі вони всі мають бути обов’язково щасливими. Але з’ясувалося, що в них свої випробування, свої труднощі, якщо б не духівник, який наставляв їх у перший рік спільного життя, то, може, і розлучилися. І праці про сім’ю читають, і моляться, от тільки змінитися відразу ні в кого не виходить. Значить, треба набратися терпіння, адже той, хто йде дорогою до Христа, може, впаде ще не один раз, але з Божою допомогою підніматиметься і рухатиметься далі.
Читати про жіноче покликання, оточити себе людьми віруючими, які прагнуть жити праведно, слухатися мудрих порад батьків, молитися про дар упокорювання і любові – ось правило, яке утішає, і сильніше за пропаганду феміністок, будь вона в літературі, на телебаченні чи в житті. І тоді в майбутній сім’ї, сподіваюся, не буде суперечок про те, хто миє посуд, а хто прибирає в квартирі; хто забирає сина з садка, а хто відводить на секцію; кому заробляти гроші, а кому захищати дисертацію…
За матеріалами сайту Отрок