«Мудра дружина влаштує дім свій, а нерозумна зруйнує його своїми руками» (Притч. 14:1).
У давнину казали: «Чоловік жінці – пастир, а вона йому – пластир», адже жіноче призначення в цьому світі – нести тепло і турботу, ніжність і ласку. Та й не може бути жодної справи вищої чи важливішої за народження та виховання дитини – так вчить Церква. А суто жіночі риси, такі як скромність, милосердя, терпіння та лагідність (антиподи сучасної «незалежності») не принижують жіночу гідність, а навпаки – возвеличують її. Це відблиск богородичності, прихованої в глибинах душі кожної жінки. Це – жіноча суть, за якою однаково тужать і жінки, і чоловіки.
Так, відомий письменник Лєсков писав: «Добрі жінки та лагідні матері нам потрібніші за геніальних міністрів та генералів». Бо, насправді, всі перемоги виковуються теплом жіночого серця, ніжною та щирою турботою матері й дружини в затишку рідного дому.
Звичайно, таку цільну, жертовну, віддану і при цьому тендітну жіночість потрібно оберігати від зовнішніх «вітрів». Можна сказати, що чоловік зраджує жінку, коли виштовхує її в бруд навколишнього світу. Зраджує він і себе, адже таким чином робить крок до самовинищення.
Але сьогодні більше гомонять про потребу виводу жіноцтва на широку ниву соціальної діяльності, яку ніби привласнили собі чоловіки. Цей хибний заклик до суспільної активності, не властивої жіночій природі, призводить до розорення внутрішнього світу жінки та руйнівної для неї самовпевненості. Жінки стають холодними, сухими, принциповими та зухвалими, а тепло сімейного вогнища вихолощується. Тому й блукають довкола недогріті із середини діти й чоловіки – черстві та жорсткі, немічні та безпорадні.
А жінки все частіше обирають лозунгом свого життя сумнівне: «всі ми баби – стерви», не пам’ятаючи ні себе, ні того, що буквальне значення слова «стерво» – мертвечина, падаль, труп тварини. А як так, то й пишатися званням стерви нормальна жінка не може, бо її істинне призначення народжувати і плекати життя. Жінка – це берегиня внутрішнього світу, внутрішнього ладу й гармонії, про які ми зовсім перестали піклуватися. Ми забули, що головні цінності життя лежать не в площині зовнішнього, а в глибинах внутрішнього світу. Тому й блукаємо, тому й жевріємо, а не живемо, що занедбали внутрішнє заради зовнішнього.
Тож, всупереч усім західним провокаціям, жінку потрібно повернути сім’ї, а значить – самій собі. Тоді світ подобрішає, а людські душі потеплішають.
Автор: Світлана Коппел-Ковтун