Дорогі брати і сестри!
Кажуть, що сьогодні вночі в нас був пік холоду. Найхолодніша ніч злякала багатьох. І це видно неозброєним оком сьогодні вранці на вулицях Харкова, де так мало машин, і так мало людей зважуються вийти за межі дому. І справді, коли прибігаємо до зупинки, відчувається, як холод пробирає все твоє тіло. Але досить нам сісти на якийсь час із сонячного боку кімнати біля вікна – і ми раптом відчуємо, як це холодне зимове сонце поволі нагріває нас, пробиваючись із своїм теплом крізь холод довколишнього світу.
Саме так проникають до нас, до нашого серця навесні заклики Євангелія, які готують нас до весни Великого посту. Бо для душі кожного з нас Великий піст може стати такою самою весняною порою – порою пробудження до вічного життя.
Сьогодні передостання неділя м’ясниць. Вже наступної м’ясопусної неділі ми будемо вступати в останній підготовчий період до цієї весни Великого посту. І ось саме сьогодні Церква нагадує нам одну з найвідоміших притч Євангелія – притчу про блудного сина (Лк. 15:11-32). Кожен із нас так або інакше прикладає цю притчу до себе, до свого життя, бо дається вона нам власне для того, щоб ми зуміли не просто пережити паралелі з долею блудного сина, а відчути всю глибину падіння людини, яка намагається втекти від Бога. Бо в багатьох із нас були в житті періоди, коли ми достеменно повторювали вчинки цього блудного сина, намагаючись сховатися, втекти від нашого люблячого Отця, творити собі інший світ – світ, де не було б Бога.
Зі сторони це здається наївним. Справді, як можна втекти від Бога, сховатися, піти в якесь інше царство? Він усім володіє, всюди присутній! Але ж хіба ми не говоримо, що тікаємо самі від себе? Чи не зустрічали ми випадків у нашому оточенні, коли людина все життя тільки й робила, що намагалася сховатися від себе самої, втекти від своєї совісти? Абсурдно? Але справді, саме така модель поведінки тісно пов’язана з першою – із намаганням втекти від Бога. Здається, що це просто: не помічати Його, не надавати Йому значення, творити інші цінності, будувати кращій світ. Оскільки світ, де ми відчуваємо присутність Бога, має в собі певні обмеження, обов’язки, реґламентує наше життя, то чи не можна створити якусь культуру, якусь цивілізацію, де не буде такої реґламентації, де ми будемо абсолютно вільними – ліберальну цивілізацію, тобто ту, де найвищою цінністю буде абсолютна свобода.
Як же трагічно завжди закінчуються спроби створити такий світ без Бога! Ще у вісімнадцятому столітті проголошені були слова «Свобода. Рівність. Братерство». І, здавалося б, країна, яка піднесла їх на своїх прапорах, має створити унікальний за своєю гармонійністю світ. А чим це закінчилося? Руїною, десятками тисяч жертв, взаємною ворожнечею… І знадобилися десятиліття, щоб реабілітувати людей, які пройшли через випробування цією «просвіченою революцією».
Ми й самі пережили – принаймні старша частина нас – жахливий експеримент, коли під гаслом «визволення людини» творився світ без Бога. З яким ентузіязмом навіть наші віруючі люди, українці, виносили ікони з церков, палили їх, облаштовували замість церков «червоні куточки»! І вважали, що саме цим вони звільняються від рабства Богові, від рабства Церкви! Як сумно це закінчилося: гулагами, економічною відсталістю, взаємною ненавистю, найгіршим рабством – рабством диктатурі, ідеології, рабством тим сумнівним цінностям, які й сьогодні, ніби павутиння, обплутують своїми тенетами мільйони наших співвітчизників.
Ми переживаємо сьогодні ще одну спробу творити аналогічний світ, куди б заблудлий син утік від свого отця. Світ, де не будуть нищити Церкву, але вона займе десь там, на марґінесі, скромне місце для домашнього вжитку. Натомість у цьому світі запанує абсолютна рівність конфесій, запанує «справедливість» рівности всіх тендерних груп, і дитина зможе скаржитися на примус із боку батьків. Запанують цінності, що називаються ліберальними, або навіть неоліберальними.
Бачимо самі, як цивілізація реаґує вже на перші спроби творити такий світ: кризами, що засвідчують її вразливість до нездорових економічних стосунків; порізненням людей, тріумфом індивідуалізму і багато-багато чим ще, що обернеться майбутніми жахливими наслідками.
Людина не може досягти щастя без Бога. Це закономірність. І втеча, в яку б завгодно далеку країну вона не здійснювалася, все одно приведе людину до тієї миски стручків, якими годують свиней (Лк. 15:16). Як же важливо в цю мить не зневіритися у своїх пошуках, не впасти у відчай! А звестися і, як блудний син, поглянути на свого всюдиприсутнього Батька. Адже Він так недалеко від кожного з нас і кожного з нас Він чекає, щоб прийняти у Свої обійми!
Саме цей Великий піст може стати для нас періодом, коли, переживши духовне потрясіння, ми скинемо з себе облуду нових міфів, спроби нав’язати нам телевізійні моделі поведінки і стосунків між людьми та почнемо повернення до Отця. Того Отця, Який готовий дати нам сніжно-білу одежу, вдягти на наші руки перстень і покликати нас до Своєї щедрої учти (Лк. 15:22). Амінь.
12 лютого 2012 року
Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)
Усе по темі: Неділя про блудного сина