Скромні працівники

Мироносиці біля порожнього Гробу, Петер Йозеф фон Корнеліус

Дорогі брати і сестри!

Знов і знов ми нагадуємо один одному цим вітанням «Христос воскрес!», в якому радісному періоді церковного року зараз перебуваємо. Ми все ще переживаємо радість Христового воскресіння. Ми перебуваємо в Його сяйві. І коли виходиш із цього сяйва, часом світ довкола здається тобі сірим і непомітним. Але ми не можемо весь час перебувати в яскраво освітленому просторі. Наше життя складається з різних секторів. І поряд із таким осяйним його центром буває багато периферійних секторів, в яких власне і твориться наше повсякденне життя, повсякденне життя Церкви.

Дуже спокусливо сприймати світ як щось, складене тільки із визначних досягнень, із лідерів. Сучасна система цінностей привчає нас саме на це звертати увагу: читати те, що викликає найбільший розголос, помічати найбільші скандали. Цікавитися долею тих людей, котрі, як прийнято вважати, вирішують майбутнє світу: президентів, прем’єрів, журналістів. І як часто ми не помічаємо повсякденної роботи основної маси людей, яка за цим усім стоїть!

І ось Сам Христос через Церкву вчить нас помічати цих звичайних відповідальних робітників, тих відданих і вірних особистостей, які насправді творять історію. Якби не було цих останніх моментів у житті Спасителя – Його поховання, відвідин Його гробу, – ми б, може, і не помітили зовсім невиразних, прихованих від загалу праведного Йосифа Аримафейського й Никодима (Ін. 19:38-39). Вони були таємними учнями Христа, бо боялися з’являтися серед апостолів, щоб їх не розпізнали й на них не донесли. Йосиф не хотів втратити свою посаду радника, а Никодим остерігався відлучення від синагоги і від головного гурту духовного життя юдеїв. І Йосиф, і Никодим приходили до Христа вночі, щоб ніхто не побачив, відчуваючи в Ньому джерело правди і задаючи Йому ті питання, на які – вони знали! – ніхто інший не зможе відповісти.

І ось саме тоді, коли настала критична хвилина, коли все здавалося втраченим, коли Христос був розіп’ятий, Йосиф і Никодим виходять із темряви. Виходять, бо не можуть дозволити собі лишатися утаєними тоді, коли їхній Учитель помирає за правду, помирає за їхнє спасіння. Саме вони приходять до Пилата, щоби просити, як це заведено було для найближчих родичів, віддати їм тіло Ісуса для поховання (Мк. 15:43).

Поховання Ісуса, Джеймс Тіссо

І ще ми бачимо одну непомітну громаду, з якої виділяються дві-три особи. Це – жінки-мироносиці, віддані учениці Христові, які ходили за Ним, доглядали Його, готували їсти Йому і апостолам, дбали про їхній повсякденний побут. Вони трималися завжди так коректно, на другому плані, як це вміли робити тільки східні жінки тих часів. Але коли найближчі до Христа чоловіки злякалися, втекли, коли один з апостолів, той, кому було доручено збирати гроші на потреби громади, Юда, зрадив, саме вони лишилися біля Христа і пішли, щоб віддати Йому останню шану (Мк. 16:18). Пішли, не знаючи, що діється біля гробу. Можливо, там чигають на прихильників Христа представники синагоги? Можливо, їх схоплять, заарештують і теж розіпнуть?

Напевно, до мироносиць проходили і ці думки. Але вони, долаючи страх, виявляють надзвичайну мужність і простують до Христового гробу. Жінки не знають, що Учитель воскрес, вони ще не зміцнилися вірою в майбутнє воскресіння. Їх ведуть уперед тільки співчуття і любов до Вчителя. І саме це їхнє скромне співчуття і їхня безмежна любов дістають заслужену винагороду: вони першими чують звістку про воскресіння (Мк. 16:6). І вони стають першими благовісницями воскресіння, бо саме вони сповіщають апостолам про те, що Христос воскрес.

Недарма церковне передання пов’язує звичай великоднього вітання, з яким ми звертаємося один до одного, з постаттю однієї з жінок-мироносиць – колись усіма зневаженої і захищеної Христом Марії Магдалини (Мк. 16:9). Вона нібито, як розповідає передання, прийшла до самого римського імператора Тиберія і вручила йому символ Христового воскресіння – крашанку – із вітанням «Христос воскрес!».

Сьогоднішнє Євангеліє (Мк. 15:43-47, 16:1-8) вчить нас помічати повсякденну копітку працю людини, яка не прагне до пріоритету, а готова із скромною відвагою працювати для майбутнього. Воно вчить помічати визначальну роль у суспільному житті, у науково-технічному прогресі непомітних на перший погляд трудівників, які уникають публічного розголосу, не люблять овацій і яскравого світла юпітерів, а в тиші своїх кабінетів і творчих лабораторій формують тенденції, визначальні для цивілізації майбутнього. Приклад праведних Йосифа й Никодима, відважних жінок-мироносиць заохочує нас до непоказної, але й непохитної вірности Христові.

Але ще одну річ відкриває нам сьогоднішнє Євангеліє: те, що нікого з цих скромних працівників не обмине Христова винагорода! Знов і знов Христос нагадує нам: «Так будуть останні першими, і перші – останніми» (Мф. 20:16). Чим менше нас помічають сьогодні, тим ближче стоятимемо на майбутньому суді до трону Отця, тим теплішими будуть обійми Небесного Царя, в які прийме Він нас, вітаючи в Небесному Царстві. Не лишається найменшої праці, яку б ми присвячували для Бога, для Церкви, для нашого ближнього, і котра б не була поміченою і відзначеною Богом!

Саме це є одним із найбільших дарів Церкви сучасному суспільству: відкриття історичної ролі безіменних служителів правди, які жертвують навіть своїм іменем, залишаючись непоміченими і неоціненими за життя для того, щоб яскраве світло Христового воскресіння осяяло весь світ, щоб звістка про Нього дійшла до кожного-кожнісінького з нас. Апостоли присвячують своє життя для допомоги ближньому. І саме тому Господь із радісним очікуванням прийматиме кожного з них праворуч від Себе в Небесному Царстві.

Хай же досвід мужніх і скромних жінок-мироносиць надихає і нас із вами до такої потрібної конструктивної праці не тільки для нас самих, а й для спасіння світу, для майбутнього життя. Праці для Христа. Амінь.

19 травня 2013 року

Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)

Усе по темі: Неділя жінок-мироносиць