Не такі як усі

Дорогі брати і сестри!

Коли ми слухаємо слова про ловців людей (Мф. 4:18-22), у нас всередині зароджується якесь внутрішнє невдоволення, якийсь опір: адже ми відразу уявляємо, що людей ловлять у тенета, ніби риб, і використовують для своїх потреб. Але уявімо собі, що тенета ловлять людей не довкола нас у світі, а в тому самому небезпечному, підступному житейському морі, про яке так часто згадують церковні співи. І тоді виходить, що виловлюючи в сітки людей, рибалки рятують їх від загибелі. Бо без сторонньої допомоги, без човна людина в житейському морі приречена на загибель.

Христос посилає Своїх рибалок на спасіння людей, посилає серед бурхливого житейського моря, даючи їм надійний човен, прообразом якого був ковчег, що в ньому врятувався Ной і його родина (Бут. 6:13-22). Саме таким ковчегом є Церква. І ті, хто зумів увійти в цей ковчег, втриматися в ньому, не втекти, коли було важко, – припливши до очікуваної гавані, дістають прославлення як святі, тобто стають мешканцями Небесного Царства.

Недавно, перебираючи свої папери, я знайшов пожовклий давній папірець «Посвідчення громадянина Української Народної Республіки» і пригадав кампанію, яка була в нас ще в 1990 році, коли, за існування Совєтського Союзу, частина українців вже зголошувалася визнавати себе громадянами не цієї країни, а національної держави, яка була проголошена в 1918 році як незалежна, – Української Народної Республіки. Ми жили в Совєтському Союзі, мусили враховувати його правила, але визнавали себе залежними від законів нашої держави, жили, усвідомлюючи її як свою, а себе – як її громадяни.

Знаємо й інші приклади, коли десятки тисяч наших співвітчизників сьогодні, хоч і живуть поміж нами, але мають заховані паспорти громадян Російської Федерації, Угорщини, Румунії, Ізраїлю. І хоча вони перебувають на території України, але ставляться до законів України зі зневагою, вважаючи себе громадянами інших держав.

Можна жити в країні і відчувати себе незалежним від її законів, байдуже, яка це країна – справедлива чи несправедлива. І ось саме святих ми можемо уявити собі як представників вищої, справедливої цивілізації, які, живучи посеред цього житейського моря із його далеко не завжди справедливими законами, втілюють у собі вірність законам іншої, небесної держави – Небесного Царства. Перебуваючи в світі, вони вже живуть за правилами іншого світу. Це дуже важко: жити, не приховуючи своєї належности до цієї іншої, небесної країни, коритися її законам, часто суперечним законам, за якими мусимо жити тут, у цьому світі.

Святі чоловіки й жінки свідомо пішли на цей конфлікт. Кожен із тих, хто згодом був прославлений Церквою, а ще перед тим – прославлений Небесним Отцем, Який прийняв їх у Свої вічні оселі, – кожен із них зважився бути не таким, як усі. Вони зважилися кинути виклик узвичаєним нормам життя, кожен у спосіб, який для нього був особисто болючий. Хіба просто було князеві Володимирові Святославичу схилитися перед спасительними водами хрещення, тоді як ще його батько, князь Святослав, не зважився це зробити, боячись, що дружина його засміє? Чи легко було князям Борисові й Глібові йти на певну смерть у той час, як, здавалося б, досить було поворухнути пальцем – і вони б врятувалися? Князі могли б утекти, могли закликати дружину собі на допомогу, могли б стати на боротьбу, як від них і очікували, зайняти київський престіл, стати господарями держави. І навіть сьогодні, коли ми читаємо їхні житія, нам так і кортить порадити їм саме так зробити: підняти меча і стати на двобій із носієм несправедливости. А вони вчинили інакше, незбагненно для нас: вони скорилися насильству. Вони не стали підіймати меча, аби тільки не призвести до чвар у своїй країні, не стати винуватцями загибелі тисяч невинних жертв – співвітчизників, які могли бути втягнені в боротьбу, могли стати учасниками братовбивчої громадянської війни.

А коли ми читаємо про те, скільки випробувань мав витримати преподобний Феодосій Печерський, то нам і зараз стає дивно, як він, ще звичайний хлопчак, раптом відмовляється від ігор із ровесниками, ухиляється від придворної кар’єри, до якої призначала його мати; як він тікає з дому, щоб побути в церкві, а потім податися на прощу до Святої Землі; переховується в печерах, аби прийняти монаший постриг… Чому це? Чому такий дивний виклик світові? Та тому, що він відчував присутність іншого світу! Він не йшов, як і кожен святий, на конфлікт із довкіллям заради самого конфлікту. Він відображав у собі відбиток Небесного Царства, свідчив про його присутність і про його вищу цінність, що незмірно перевершує цінності цього світу.

До цього, власне, і покликані апостоли: ловити людей своїм прикладом, вести їх за собою, рятуючи від виру житейського моря, бути моряками на спасительному кораблі – Церкві, до якого кличе Христос усіх, хто прагне припливти до спокійної гавані. І коли ми вшановуємо сьогодні, на початку Апостольського посту, всіх святих землі Української, то переживаємо їхню присутність біля нас як присутність рятувальників, що приходять до людей у час смертельної небезпеки: повені, землетрусу, війни. Вони кличуть нас своїм прикладом відчути присутність Небесного Царства і стати його представниками в нашій країні, пам’ятаючи, що немає вищої Конституції за святе Євангеліє, як любив повторювати наш незабутній патріярх Мстислав. Вони закликають завжди пам’ятати, що, втілюючи в своєму житті вірність вищій Конституції, маємо стати і ядром оновлення цього світу, цієї країни – нашої рідної держави, рятувати яку від небезпеки і були покликані всі святі Української землі. Амінь.

17 червня 2012 року

Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)

Усе по темі: 2 Неділя після П’ятидесятниці