Дорогі брати і сестри!

Слухаючи з надією і захватом розповідь про зцілення розслабленого, ми не тільки прикладаємо її до себе, сподіваючись на те, що Господь може зцілити і наші хвороби (Мк. 2:1-12). Ми раптом ніби спотикаємося об один епізод: епізод недовіри тих саме, хто мав би першим вітати очікуваного Месію, – книжників і фарисеїв. Тут, у Капернаумі, під час чудесного зцілення розслабленого вони опиняються обіч чуда. Вони самі позиціонують себе як сторонні спостерігачі, які критично поглядають на Христа, очікуючи, що ж саме Він не так зробить? А так чи не так – про те судити беруться вони самі…

І тут ми бачимо велику драму тих духовних еліт, які, виховуючись Старим Завітом, навчаючи інших на прикладі Мойсеєвого П’ятикнижжя – Тори, виявилися неспроможними прочитати знаки, написані для Мойсея, у звичайній на перший погляд людині – Ісусові з Назарету, Який прийшов абсолютно несподівано для них.

У чому причина драми цілої величезної категорії людей, людей, що були постійними опонентами, суддями Ісусові і зрештою підбурили весь народ, аби разом із ним виголошувати: «Кров Його на нас і на дітях наших!» (Мф. 27:25)?

Повернімося-но на тисячі років раніше – до наших праотців. Чим саме спокушав їх змій? «Розкриються очі ваші, і ви будете, як боги, що знають добро і зло» (Бут. 3:5). Коли людина бере на себе роль судді, коли людина вирішує, що вона має права Бога, – ось тоді і починається трагедія для неї і для її оточення. Так завжди бувало в історії світу, так є тепер. І людина, поставлена на ступінь учителя, духовного лідера, подвійно переживає цю спокусу. Ми з жалем, а часом і з розпачем спостерігаємо зараз за позицією духовенства такої близької для нас за вірою Росії. Ми шоковані тим, як може духовний лідер благословляти війну, закликати до неї, плекати ненависть до нас із вами, до нашого народу, такого самого за вірою, як вони! Тим більше до народу, від якого його Церква взяла віру! І тут знову ніби чуємо підступний шепіт змія-спокусника: «ви будете, як боги, що знають добро і зло».

Коли Христос учитиме Своїх учнів, кого Він ставитиме їм за приклад? Не книжників і фарисеїв! Хоча Він завжди говоритиме учням, щоб вони чинили так, як навчають книжники і фарисеї, але не так, як вони діють, вчилися слова, а не прикладу тих, хто зневажає те слово кожним своїм вчинком, хто живе всупереч Торі, про яку так любить говорити.

Христос давав інший приклад Своїм учням – приклад дітей. «Істинно кажу вам: якщо ви не навернетесь і не будете як діти, не ввійдете у Царство Небесне!» (Мф. 18:3). Тобто, якщо не будете такими, як діти – безпосередніми, готовими слухати і вчитися, – то не ввійдете в Царство Небесне.

Ці слова звернені і до нас із вами! Нас усіх Христос вчить не наївности і простоти. Він вчить нас відкритости до нового, вчить нас безперервно, все життя вчитися і пам’ятати, що ми – лише діти Господні, а не боги. І власне Великий піст для нас – саме таке впровадження в науку бути Божими дітьми. Бути готовими слухати. І побільше мовчати, вслухаючись у слово Боже, а не навчати інших.

Сьогодні друга неділя Великого посту. Перша із тих неділь, в які нам дається за приклад один великий взірець подвижництва. Ми ще зустрінемося в наступні неділі із постатями преподобного Іоанна Ліствичника, Марії Єгипетської. Але першою нам пропонується для роздумів і навчання постать святителя Григорія Палами. Святителя, тобто архиєрея – глави Помісної Церкви. Причому Церкви стародавньої, із кафедрою в Салоніках або Фессалоніках, як тоді називали це місто. Нам, однак, даються за предмет для роздуму не так богословські праці чи архиєрейське очолювання єпархії.

Григорій Палама – це насамперед подвижник, який у своєму власному, дуже важкому монашому досвіді випробовував те, що потім, здобувши цей досвід, він відкривав для світу. Він – учитель споглядальної молитви. Він – той, хто, провівши роки і роки в усамітненні та побожних роздумах, приходить до світу, боронячи наївну, найпростішу з молитов, яка принесена була з єгипетських пустель, – молитву Ісусову. Ту, яку вчить нас Церква якомога частіше повторювати: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!».

Читання цієї молитви за вервицею (за чотками) було давньою традицією єгипетського монашества. І ось Григорій Палама разом зі своїми однодумцями відкриває цю молитву як джерело відчуття Божої всюдиприсутности. У ритм молитви вплітається також переживання Божого сусідства з кожним із нас. Цією молитвою Григорій Палама вчить відчувати цю присутність, це добре батьківське супроводжування нас через життя. І вчить пізнавати в Божих енерґіях повсякчасну творчу присутність Триіпостасного Бога у Своєму творінні, у нас із вами, у світі, який нас оточує.

Хто ж стає опонентами Григорія Палами? І церковні єрархи, і богослови на чолі з Варлаамом Калабрійським, який постійно дорікає йому, спираючись на холодні викладки аналітичного розуму. Григорій Палама вчить вірити серцеві й у серці відчувати Божу присутність. Він переживає несправедливі звинувачення, ув’язнення. Він, здається, має всі підстави розірвати з тими церковними діячами, які навішують на нього ярлики, звинувачуючи в єресі. А він цього не робить! Це, можливо, найбільша його перемога. Він зберігає любов. Любов і відкритість до світу. Це також для нас великий урок і настанова на Великий піст.

Ми бачимо сотні і сотні неґативних прикладів довкола. Ми стаємо самі швидкими на суд, бачачи провини і тих самих церковних єрархів не тільки із сусідньої держави, але й із нашої. Бачимо помилки чиновників, високопосадовців. І все це ніби провокує нас на протести, на розрив із винуватцями помилок. Небезпека такої реакції полягає в тому, що вона може знищити в нас любов.

Піст вчить нас, що любов перемагає будь-яку силу. Зберегти її, не піддатися спокусі стати на місце Бога і судити довкілля, вчитися розуміти і прощати – ось також настанова, яку несе з собою Великий піст. Пропонується вона нам у прикладі Григорія Палами. Але насамперед – у прикладі Самого Христа, Який ніколи не проклинає книжників і фарисеїв. Він молиться за них. Він прощає їх тоді, коли вони прирікають Христа на смерть і розпинають на Голгофі. І це приклад тієї всепереможної любови, яка Христові дасть підставу сказати: «Я переміг світ» (Ів. 16:33).

Будьмо ж і ми переможцями в любові, будьмо і ми Божими дітьми, які завжди готові чути голос Отця і йти за Ним. Іти через життя до остаточної перемоги, яка настане для нас у майбутньому Небесному Царстві. Амінь.

8 березня 2015 року

Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)

Усе по темі: 2 неділя Великого посту