Богословські істини – це не філософія, а шлях до спасіння

Кожна неділя Великого посту має свій особливий сенс. Минула неділя була присвячена Торжеству Православ’я, а саме спогаду події, коли Православ’я остаточно восторжествувало і іконошанування отримало перемогу над іконоборчою єрессю.

Сьогодні ж ми святкуємо пам’ять святителя Григорія Палами і згадуємо не лише його благочестиве життя, але і, передусім, його піднесене вчення.

У Солуні – це неподалік від Афона, нинішні Салоніки, – жив один філософ на ім’я Варлаам. Він був грек, походив з південної області Італії, заселеної греками, і перебував під впливом західного католицтва, хоча нібито прийняв Православ’я. Користуючись тією пошаною, з якою до нього як до людини, що навернулася в Православ’я, ставилися у Візантії, особливо при царському дворі, Варлаам, який мав виняткове честолюбство, став проповідувати своє вчення. Він порівнював світську філософію і взагалі всі світські науки і мистецтва з подвижницьким життям і казав, що не лише подвижники, але і самі пророки нічим не відрізняються від язичницьких філософів. Він стверджував, що пізнання, дане нам Богом через Одкровення, дорівнює знанням, здобутим природним чином, – через роздуми і дослідження. Крім того, Варлаам сумнівався у вченні православних про благодать і особливо критикував те твердження, що можливо безпосередньо її відчувати. А саме це відчували подвижники під час якнайглибшого занурення в молитву, тобто споглядали Божественне світло.

Григорій Палама вимушений був захищати Православ’я. Спочатку проти єресі Варлаама він став писати листи, потім особливі твори, які назвав «Тріадами», оскільки кожен з них складався з трьох частин. Всього було написано три «Тріади». Згодом на соборах, скликаних у Константинополі, ця єресь була засуджена, хоча і Григорій Палама завершив свою справу не без скорботи, бо спочатку засудили єресь Варлаама, а потім засумнівалися і в одному з положень вчення самого святителя Григорія. Його засудили як єретика, і він навіть пробув декілька років у тюремному ув’язненні. Але згодом нові собори встановили істину і вчення Григорія Палами – а правильніше сказати, древнє вчення всієї Православної Церкви – восторжествувало.

У чому ж воно полягає? У тому, що пізнання, викладене нам Духом Святим, є єдино істинним. Усе інше – це припущення, що в кращому разі підтверджують Богом відкрите вчення, а в гіршому – нічого собою не являють, нічого для нас не значать. Таким чином, святитель Григорій Палама передбачив боротьбу з раціоналізмом, яка чекала на Церкву в наступні століття. Починаючи з XІV – XV віків на Заході відбувалося так зване Відродження, тобто відновлення язичницького підходу до життя, язичницького ставлення до пізнання. Виник сумнів у Божественному християнському одкровенні, а кінець кінцем сталося і відкидання його. Упродовж багатьох століть Церква вела боротьбу із самовпевненістю і навіть обожнюванням людського розуму.

Святитель Григорій Палама також відстоював вчення про те, що Божественне світло, яке подвижники, – звичайно, не всі, але ті, які досягли найвищого духовного просвітлення – споглядають при своїх найвищих духовних станах, є слава і дія Божества. За вченням же єретика Варлаама, Бог є абсолютно непізнанним, як би замкнутим у Самому Собі, і ми знаємо про Нього тільки те, що Він існує, знаємо Його тільки з того, що Він Сам відкрив про Себе. Безпосереднього ж, досвідченого знання про Бога ми нібито не можемо мати, бо між Богом і творінням, за вченням Варлаамовим – нескінченна прірва. Частково це правильно, дійсно прірва між творінням і Творцем нескінченна. Але вона долається тією славою і тією Божественною дією, які виливаються з Суті Божої на всяке творіння, особливо творіння розумне.

Та і саме творіння – це Божественна дія. Усі ми, як сказано у Священному Писанні, у Богу живемо, і рухаємося, і існуємо (див. Діян. 17:28). І тому це вчення про Божественне світло, що дуже піднесене і стосується нібито тільки небагатьох подвижників благочестя, які досягли значних духовних висот, насправді має значення для будь-якого вірного, кожного православного християнина. Наприклад, проста, у порівнянні з освіченими богословами, неосвічена і нічого не розуміюча людина, яка не знає, можливо, нічого, окрім Символу Віри, проте від щирого серця сповідує Пресвяту Трійцю і щиро у своєму серці приймає це коротке вчення. І ця віра є також дія Божественної благодаті.

Наша віра не плід нашого розуму, якихось міркувань, що привели нас до правильних висновків, але Божественна дія. І наші думки про віру – це те, що походить з тієї благодаті, яка діє в нашій душі. Не будь безпосереднього спілкування людини з Богом, цього подолання Божеством прірви між Ним і творінням, ми не знали б і не могли нічого знати про Бога. Але усі святі, усі угодники Божі: і старозавітні пророки, і апостоли, і подвижники благочестя, і богослови, і святителі – пізнали Бога. І пророки отримували одкровення і пророкували саме цією Божественною дією – завдяки безпосередньому спілкуванню з Божеством, дотику Божества до їх душі і розуму.

Тому не треба думати, по-перше, що вчення святителя Григорія Палами є чимось оригінальним – це вчення прадавнє, яке йде з апостольських часів; по-друге – що до нас воно не має ніякого відношення, бо ми люди звичайні і це нас не стосується. Не будь у нашому житті того, про що говорить це нібито абстрактне вчення, ми втратили б усе: ми не відчували б у своїй душі ніякої розради ні під час молитви, ні під час звершення над нами Таїнств Православної Церкви, і навіть після самого Причащання ми залишалися б порожніми. Ми – люди грішні, навіть багатогрішні, негідні називатися православними, але благодать Божа торкається і нас. Як вона діє, ми часто бачимо в собі самих, особливо по зміні, яка відбувається в нашій душі після сповіді, причащання чи старанної молитви, або в інших людях, спостерігаючи, допустимо, як міняється обличчя людини, яка молиться або причастилася Святих Христових Тайн.

Що було б з нами, якби ми відкинули це вчення і жили тільки одними заповідями, що розуміються як певний припис, як моральний кодекс? Ми виконуємо заповіді не для того тільки, щоб бути моральними, добрими, заради власне моральності чи добра, але заради Христа, тобто заради спілкування з Ним і через Нього – з Пресвятою Трійцею. І якщо в нас не буде благодатного життя, то ми вже і не християни. Апостол Павло говорить, що в останні часи будуть люди, «що мають вигляд побожности, а сили її зреклися» (2 Тим. 3:5).

Божество насправді недосяжне, непізнанне і безмежно далеке від нас, але ми можемо доторкнутися до Нього через ту благодать, ту дію (грецькою «енергія»), яка завжди виливається з Нього, як з переповненої чаші. І якщо ми відкинемо вчення про те, що безпосереднє спілкування з Богом можливе, значить, ми перетворимося саме на тих, які мають вигляд благочестя, а сили його відреклися. Тоді ми станемо порожніми. Цю порожнечу відчувають не лише ті, хто живе поза Церквою, але і ті, хто, перебуваючи в Церкві, на ділі нехтує її вченням. Ми декларуємо, що ми православні, ми номінально визнаємо православне вчення, але в житті ним нехтуємо. Але якщо ми сповідуватимемо Православ’я і в той же час житимемо православно, тоді ці догмати – нібито абстрактні, які здаються нам зараз чимось абсолютно непотрібним і не мають відношення до нас, людей, занурених у життєву метушню, – стануть нашим життям. І ми зрозуміємо, що вони зовсім не якась теорія, але саме шлях до порятунку і залучення до Бога, шлях до вічного життя.

Автор: схіархімандрит Авраам (Рейдман)

Усе по темі: Друга неділя Великого посту