Боротьба за молитву

Чому в один з недільних днів Великого посту ми згадуємо святителя Григорія Паламу, архієпископа Фесалонітського? Піст називають часом стриманості, покаяння і молитви. А святитель Григорій є одним з досконалих учителів молитви в історії Православної Церкви. Більше того: саме він зміг пояснити, яким може і має бути плід молитви в його досконалому вигляді – коли молитва перетворюється з «благочестивої вправи» у засіб справжнього спілкування з Богом; коли в ній здійснюється преображення, стара людина убивається і народжується нова, здатна по благодаті бачити Світло Божества, перебувати у вогні Божественної любові і не бути обпаленою ним.

Говорячи про духовне життя, про міру свого особистого зростання в ньому, ми часто буваємо схильні вказувати на час, в який ми живемо, на людей, які нас оточують, на обставини – як на серйозні до цієї дії перешкоди. І багато що з того, на що ми в таких випадках посилаємося, – дійсно перешкода. Атмосфера, в якій знаходиться людина, наявність або відсутність прикладів чеснот, – усе це чинить на неї величезний вплив, значною мірою визначають її внутрішній стан. Проте є і ще один украй істотний момент, про який ми «благополучно забуваємо».

Святитель Григорій увійшов до історії не лише як видатний аскет і богомудрий архіпастир, не лише як чудовий богослов і церковний письменник. З його ім’ям пов’язана відома полеміка з приводу природи того Світла, яке споглядали в молитві афонські іноки-ісихасти. Полеміка, що закінчилась перемогою – навіть не його перемогою, а точніше сказати – Божественної істини. Чому не могли вчений чоловік Варлаам Калабрийський і його прибічники прийняти, вмістити досвід святогорських ченців? Чому він здавався для них фантазією  і навіть єрессю? Чому вони цей досвід зневажали і висміювали? Бо самі такого досвіду не мали. Їх життя не було подвигом, не було присвячене єдиному важливому, не спрямовувалося все до того, що іменував преподобний Серафим «надбанням Духа Святого». Вони не жили молитвою і не знали Бога, Який відкривається тим, хто старанно шукає Його. Вони знали про Нього і не знали Його – таке буває, на жаль, дуже часто. В одній Церкві знаходяться люди, в одних і тих же Таїнствах беруть участь, і навіть, якщо про молитву говорити, одні і ті ж молитви читають… І така колосальна різниця, що прірва між тими і другими лежить.

Але це не та прірва, через яку не перейдеш: місток через неї завжди перекинутий. Стань молитовником – ревним, невпинним – і ти обов’язково хоч би краєчком серця відчуєш те, що відчували святі, доторкнешся до того скарбу, заради якого вони залишали все, що мали, і зрозумієш, що в порівнянні з ним весь світ не коштує нічого.

Молитовниками були афонські ченці, і результат їх роботи – сердечна чистота, яка, за євангельським словом, робить для творіння можливим бачення Творця. Цей результат не залишав сумніву в тому, що Світло, яке споглядали святогорці, не було якоюсь «ілюмінацією», не було плодом сумної самовтіхи, а було – Світлом Божественним, Нествореним.

Не були такими молитовниками Варлаам і його союзники і тому виявилися духовно сліпі, принизили і висміяли дар благодаті.

І не буде, мені здається, хибою сказати, що і ми весь час є в якомусь сенсі учасниками все тих же паламитських суперечок. Тільки виступаємо ми в них – то на одному боці, то на другому.

Коли ми трудимося в молитві, коли по старанності нашій, а точніше по милості Своїй, подає нам у ній Господь радість і розраду – ми одностайні і однодумні зі святителем Паламою і афонськими ченцями; хоч і в малих крупинках, але нам відкритий їх ясний досвід, так що писання Фесалонітського архіпастиря лише пояснюють нам те, що ми починаємо розуміти вже самі. А коли зводиться все наше християнське життя лише до певної констатації того факту, що ми християни, до сповідання віри зовнішньої, до вичитування, а не молитви, тоді небо виявляється закритим для нас і життя не сприймається, як диво. І ми разом з Варлаамом дивуємося і сумніваємося: та хіба можливо те, про що говорять ці аскети? Швидше за все, вони просто надто багато постять і занадто мало сплять…

Занадто часто молитва, відносячись по самій своїй сутності до області духовної, внутрішньої, виявляється відтісненою до сфери роботи зовнішньої. Для багатьох людей читання навіть невеликих ранкових або вечірніх молитов виявляється справою важковиконаною, яка викликає масу обмовок і нарікань: «Я був (була) би радий (рада), але…» і далі слідує цілий список пояснень, чому читання всіх ранкових і вечірніх молитов рішуче неможливе. При цьому, проте, можливе багато що інше. Розмова по телефону про погоду, перегляд новин в Інтернеті, що мало відрізняються одна від одної за змістом, довге домашнє обговорення якоїсь застарілої проблеми, вирішення якої від цього переливання із пустого в порожнє нітрохи не наближається. Ну, і, зрозуміло, телевізор. На нього час знаходиться практично завжди, він – поза конкуренцією.

Безумовно, справа не в тому, що молитва вимагає якогось тривалого часу. Вона вимагає внутрішніх зусиль – не завжди великих, але просто незвичних для того, хто такі зусилля себе робити регулярно не примушує. Вона вимагає певного «вмирання» для справ, інтересів, правил цього світу – хоч би короткочасно, на 15-20 хвилин уранці і на стільки ж увечері. Чому? – Бо для того, щоб молитися, а не вичитувати, необхідно відмежуватися від усього, що не є Бог. Від усього, що відволікає, відводить від Нього, встає під час молитви між нами і Ним. Це дається надзвичайно тяжко, але саме тут – корінь, серцевина усього нашого християнського життя. Так перевіряється, що ми любимо більше – Бога чи світ і все, що в ньому. Чи, принаймні, що ми прагнемо більше любити, що вибираємо.

От чому така важлива молитва: вона не лише засіб спілкування з Богом (хоча, здається, що важливіше за це?), вона сама по собі, по тому, як ми ставимося до неї, визначає усе наше християнське життя, увесь наш внутрішній зміст. Якщо ми віримо, якщо Господь для нас – реальність, то молитися для нас так само природно, як їсти, пити, дихати; якщо ж молитва сприймається як перешкода, як щось, що відриває нас від важливіших справ, від чогось, порівняно з чим вона здається річчю незначною, то яка вже може бути віра? Тільки та хіба, яку називає апостол мертвою. Суворо? Але так воно і є. І якщо ми це розуміємо, то – усе в наших руках. А якщо вважаємо за краще, «бачачи не бачити», то… мабуть, ми вже в чиїхось руках. Тільки в чиїх?

Втім, буває і так, що і розуміємо, і приймаємо ми необхідність молитви. І не як до чогось зовнішнього до неї ставимося, а дорожимо можливістю хоч би певний час впродовж дня звертатися до Бога прямо, безпосередньо, іноді молячись Йому словами, які колись народилися в серцях святих і тепер стають поступово такими ж рідними і для наших сердець, іноді ж кажучи Господові про «своє» так, як це виходить особисто в нас. Ми вже і від розмов зайвих телефонних йдемо, і від переливання із пустого в порожнє в бесідах домашніх. І навіть телевізору мало не бойкот довічний оголосили. Але от біда: усе йде незаплановано. Так день складається, так підбираються справи, обставини, так поступають з нами люди, немов вони вирішили прогнати молитву з нашого життя, не залишити їй жодного місця. Це не вони – люди, обставини, справи. Це ворог. Бо ніщо так не заважає йому в такій мірі, як молитва. Не заважає так губити нас. І, будучи хитрим і винахідливим, він використовує для цієї мети все – і людей, і справи, і обставини. Отже здається іноді – нічого не поробиш, безвихідь якась…

Проте є і в нас проти нього своя хитрість, свій «секрет». Бог шукає в молитві, як і в усьому іншому, передусім нашого спрямування. Було б воно тільки, а все інше Він Сам обов’язково владнає. І тому от, що важливо: дати молитві в житті своєму не просто місце, а місце перше. Це не означає, що ми повинні проводити в ній більшу частину дня, що нашим постійним супутником мають бути молитвослов або чотки. Ні, про мале йдеться. Є в нас правило – нехай невелике, таке, що відповідає нашим невеликим духовним силам, – означає потрібно виконувати його, щоб то не було. Боротися за нього всіма силами, не поступаючись ні на крок. Підказує нам наше серце, що треба про щось Господові помолитися, попросити допомоги, напоумлення, розради, прощення, – не потрібно відкладати. Випала вільна хвилинка, година чи дві – приділити хоч би якусь частину цієї свободи молитві. Вже не як засобу в Бога щось попросити, а як можливості з Ним побути…

…Коли стає життя людини такою боротьбою, багато що змінюється в ній, багато що вона починає бачити і розуміти зовсім інакше. Багато що… У тому числі і вчення святителя Григорія Палами, точніше – Церкви Православної – про Нестворене Божественне Світло, і про те, як сподобитися бачити його.

Автор: ігумен Нектарій (Морозов)

Усе по темі: Друга неділя Великого посту