Дорогі брати і сестри!

Ось і наближаємося ми до завершення Святої Чотиридесятниці – першої, найбільшої частини Великого посту. Вже з наступної суботи ввійдемо в час співпереживання Христових страждань – у Страсний тиждень. І ніби на межі цих двох відтинків Великого посту, на межі між нашим спомином про сорок днів Христового посту в пустелі і важкою, виснажливою, кривавою дорогою Христа на Голгофу постає перед нами приклад скромного християнського подвигу – преподобна Марія Єгипетська.

Коли чуємо в сьогоднішньому євангельському читанні «Віра твоя спасла тебе» (Лк. 7:50), то ці слова в нашій свідомості та за логікою Церковного Уставу адресуються саме їй, Марії Єгипетській. Їй, великій грішниці, блудниці, яка не думала ні про що, крім життєвих розваг. І в той же час вона дістала спасіння як відплату за свої важкі монаші подвиги, які прийняла на себе, коли раптом із Божої ласки відкрила всю фатальність обраного нею способу життя, відкрила, наскільки безнадійною виглядає її життєва перспектива. Вона зуміла радикально змінити своє життя, зуміла мужньо стати на дорогу спасіння. А відтак ішла нею до кінця, щоб, прийнявши Святі Тайни вже перед самою смертю, відійти в мирі до Господа.

На тлі цього скромного і мужнього життєвого подвигу ми бачимо раптом, як несподівано постають перед нами двоє найближчих до Христа апостолів – Яків та Іоанн. На відміну від блудниці, яка обмивала ноги Спасителеві в сьогоднішньому євангельському читанні (Лк. 7:36-50), на відміну від преподобної Марії Єгипетської, вони були біля Христа від початку Його служіння. Напевно, вони прийшли до Христа із числа учнів Іоанна Предтечі. Іоаннова проповідь покаяння покликала їх у пустелю. А потім вони були із Христом від початку й до кінця. Належали до числа найближчих учнів. Були там, де здійснювалися найважливіші Христові сповіщення: і на горі Преображення, і в страшні миті молитви про чашу в Гефсиманському саду.

Та раптом саме апостоли Яків та Іоанн виявляють себе такими земними у своєму уявленні про майбутнє. Вони бачать Небесне Царство подібним до земного за своїм устроєм і хочуть там зайняти привілейоване становище (Мк. 10:32-45). Вони розуміли своє місце біля Христа як наближених учнів теж як привілей і хотіли б зберегти цей привілей у майбутньому Небесному Царстві…

Напевно, це не остання помилка в їхньому житті. Вони – люди. Вони як люди падають, але вони хочуть підвестися, бо звертаються не до когось іншого, а до Самого Христа. Він же дуже суворо, як справжній люблячий Учитель, вказує їм на хибність їхніх уявлень про майбутнє: «Бо і Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою за визволення багатьох» (Мк. 10:45).

Ці слова є дуже важливими для розуміння місії Христової Церкви. Саме тоді, коли вона осягала значення цих слів, місія її ставала конструктивною і спасительною. Коли Церква йшла на мучеництво, в катакомби, коли вона страждала разом зі своїм народом, саме тоді вона була найсильнішою, наймогутнішою й обдаровувала людство тисячами своїх святих, які з неба, ніби зорі, осявають нам життєву путь. У той же час саме тоді, коли, йдучи за спокусами цього світу, церковні єрархи ставали на шлях входження у владу, співпраці з нею, коли Церква, як було це в Середні віки, вивищувалася, стаючи земною, багатою, впливовою силою, – саме тоді вона губила надбання, якими обдарував її Христос. Саме тоді вона ослаблювалася духовно. Цей досвід історії нам треба пам’ятати!

Коли ми думаємо про майбутнє Церкви, про її місце в сучасному світі, в сучасному суспільстві, нам як Церкві хотілося б бути впливовими, заможними: щоб не думати про те, звідки взяти гроші на ремонт храму і на його утримання, щоб не залежати від волі політиків і чиновників, які намагаються втручатися в життя Церкви, щоб самим будувати власне майбутнє. Але це є одна із тих спокус, які даються нам на випробування. Господь випробовує нас так, як випробовував у дорозі до Єрусалиму апостолів Якова та Іоанна.

Церква покликана не керувати, а служити. Служити молитвою, своїми добрими справами, справами милосердя. Так, як служать зараз практично в кожній нашій парафії люди, коли допомагають нашому війську, що перебуває на рубежі боротьби із силами зла, котрі намагаються поневолити Україну і відкинути нас у тоталітарне минуле.

Молимося, отже, в ці дні, щоб Господь допоміг нам увійти в сувору радість співпереживання Його страждань звільненими від усіх кар’єристичних міркувань і мрій. Молимося, щоб ми змогли відчути свою місію слуг цього світу – таких мудрих, досвідчених і далекоглядних слуг, які вміють коректно допомогти, знайти правильну дорогу, підтримати, коли важко, і не претендують на те, щоб сидіти праворуч і ліворуч правителів цього світу в їхніх резиденціях. Молимося, щоб місія Церкви стала оздоровчою силою для всього сучасного суспільства і щоб гординя – джерело гріха в усьому створеному Богом всесвіті – була подолана сучасною людиною та щоб ілюзія всемогутности не штовхала людину надалі до самогубних технологічних експериментів.

Молимося, щоб кожен із нас зумів набути дар скромного служіння світові, який заповів Христос Своїм апостолам, а через них – і нам із вами. Амінь.

29 березня 2015 року

Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)

Усе по темі: 5 неділя Великого посту