Не вбивай.
Цією заповіддю Господь Бог забороняє забирати життя – в інших людей або в самого себе. Життя є найбільшим даром Божим, і тільки Бог призначає межі земного життя людини.
Самогубство є тяжкий гріх. У самогубстві, окрім вбивства, містяться ще гріхи відчаю, маловір’я, нарікання проти Бога і зухвале повстання проти промислу Божого. Страшно ще те, що людина, яка насильно обірвала своє життя, позбавляє себе можливості покаятися у своєму гріху, бо після смерті покаяння не дійсне. Щоб не зневірятися, потрібно пам’ятати, що тимчасові страждання посилаються нам для спасіння душі. При випробуваннях потрібно пам’ятати, що Бог безмежно добрий. Він ніколи нам не пошле страждань вище за наших сил, і при стражданнях нас зміцнює та утішає.
Людина є винною у вбивстві і тоді, коли сама особисто не вбиває, але сприяє вбивству чи допускає інших до вбивства. Наприклад: суддя, який засуджує підсудного, невинність якого йому відома; усякий, хто допомагає іншим скоювати вбивство своїм наказом, порадою, згодою; хто укриває вбивцю і тим сприяє скоєнню нових злочинів; усякий, хто не позбавляє ближнього від смерті, коли міг би це зробити; усякий, хто важкою працею і жорстокими покараннями виснажує своїх підлеглих і тим скорочує їх життя; усякий, хто непомірністю і різними пороками руйнує своє здоров’я. Людина буває винна у вбивстві навіть якщо вбила іншу людину ненавмисно, бо допустила необережність. Знищення дитини в материнській утробі Церква зараховує до вбивства.
Говорячи про гріх вбивства, Господь Ісус Христос повелів нам викорінювати у своєму серці ті почуття злості і помсти, які штовхають людину на цей гріх (Мф. 5:21-23). Згідно з Євангельським вченням, “Усякий, хто ненавидить брата свого, є людиновбивця” (1 Ін. 3:15). Тому грішить проти шостої заповіді всякий, хто має до інших почуття ненависті і злості, бажає ближнім смерті, ганьбить їх, заводить сварки і бійки, або якимсь іншим шляхом проявляє свою ворожнечу до ближнього.
Окрім тілесного вбивства, є ще страшніше вбивство – духовне. Скоює духовне вбивство той, хто спокушає ближнього в невір’я чи до порочного життя. Адже обоє ці стани є духовною смертю (Як. 1:15).
Спаситель сказав: “Хто спокусить одного з малих цих, що вірують у Мене, тому краще було б, якби повісили йому жорно млинове на шию і потопили його в морській глибині. Горе світові від спокус, бо потрібно, щоб прийшли спокуси; але горе такій людині, через яку спокуса приходить” (Мф. 18:5-7).
Як протидія почуттям злості і помсти, Господь учив Своїх послідовників любити всіх людей, у тому числі і своїх ворогів: “А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця вашого Небесного” (Мф. 5:44,45).
Примітка: Як слід дивитися на війну і на страту злочинців? Ні Спаситель, ні Його апостоли не диктували цивільній владі, як їй слід вирішувати свої державні і громадські проблеми. Християнство ставить собі за мету перетворити саме серце людини. Поки зло живе всередині людей, війни і злочини – неминучі. Якщо ж люди стануть краще, то і війни і злочини припиняться.
Поза сумнівом, що війна є зло. Але війну захисну слід визнати, як менше зло порівняно з допущенням ворога на територію своєї країни і всіх наслідків агресії. Вбивство на війні церква не розглядає, як приватний гріх людини, коли воїн йде “віддати душу свою за ближніх своїх”.
Страта злочинця відноситься також до громадського зла і може бути продиктована необхідністю вберегти добромисних громадян від більшого зла – грабежу, насиль і вбивств.
Забороняючи насильницьке забирання життя, християнство учить спокійно дивитися на смерть, коли невиліковна хвороба підвела людину до її порогу. У цьому випадку християнинові слід допомогти їй примиритися з Богом і мирно відійти у вічність, де ми всі знову зустрінемося.