«Утішайте, утішайте народ Мій…» (Іс. 40:1). Це слова древнього великого пророка Ісаї, слова, звернені до нас, пастирів ваших, бо на нас лежить обов’язок не лише учити вас, не лише вказувати шлях Христовий, але виявляти до вас сердечну любов свою і турботу про вас.
І вас, Богом дану мені паству, я люблю як найближчих мені людей, а хіба я не знаю, як багато у вас скорботи, як багато сліз, хіба не повинен я утішати вас?
І постараюся я виконати це в нинішній день, великий день поклоніння Хресту Христовому.
Коли учимо ми вас шляху Христовому, то завжди кажемо, щоб пам’ятали слова Його про те, що вузькі ворота і тісний шлях, що веде в Царство Боже, про те, що у світі скорботу понесете.
Скорбота – це доля всіх християн.
Ви запитаєте, хіба тільки християни тужать, хіба не терплять скорботи, усілякі нещастя і прикрощі, хіба не ллють сліз і люди світу цього, які відкидають шлях Христовий?
Так, звичайно, скорбота неминуча і для них, але велика різниця і цінність в очах Божих скорботи нашої, сліз наших і сліз та скорботи тих, хто живе без Бога, бо вони терплять свою скорботу не добровільно, а тільки тому, що вони не можуть ніяк позбутися її. Терплять вони скорботу часто з прокляттями і наріканнями, а ми, християни, повинні нести свою скорботу, скорботу, пов’язану з ім’ям Христовим, зовсім не так, з великою покірністю волі Божій, з дякою Богові за все, що трапляється з нами – і за добре, і за важке, і за прикрощі, і за всі скорботи наші.
Несемо ми нашу скорботу добровільно, бо, якби відкинули Христа, позбавилися б від більшості скорбот, а оскільки не зрікаємося, добровільно несемо їх, і Бог благословить нас на страждання наші, бо велика цінність наших страждань, наших сліз в очах Божих.
Як намагаються позбутися скорботи люди світські, ви знаєте це: вони заливають своє горе, свою скорботу вином і горілкою, одурманюються тютюном і навіть наркотиками.
А хіба гідне це нас, християн? Хіба не вкрай низинно заспокоювати голос совісті своєї вином, тютюном? О, це глибоко, глибоко негідно, і не дай Бог, щоб хтось з вас колись прибігав до цього богопротивного засобу, щоб заглушити голос совісті своєї.
Шукають люди світські розради в скорботі своїй, і коли не знаходять, тоді намагаються забути про неї: шукають розваг, вдаються до мандрів.
Цього нехай не буде з вами ніколи, бо християни не повинні заглушати голос совісті своєї, а навпаки, чуйно прислухатися до нього.
Шукають люди, які більш високо стоять у духовному відношенні, забуття своєї скорботи, своїх мук у напруженій праці, у роботі. Це, звичайно, засіб полегшення скорботи незмірно вищий, ніж заливати її вином, ніж розваги, танці і гуляння. Праця на якийсь час заглушає скорботу, але працювати безперервно не можна, а коли кінчається праця, починає викривати голос совісті, знову повстає тяжка скорбота. Працею не досягнеш бажаного.
Саме вище, у чому знаходять полегшення – взаємна любов: любов подружжя, любов батьків до дітей, любов до людей, гідних любові.
Всяка любов благословенна, благословенна і ця любов, але це початкова, нижча форма любові, бо від любові подружньої, шляхом зростання в ній, повинні ми піднятися до набагато вищої любові до всіх людей, до всіх нещасних, до тих, хто страждає: від неї ще піднятися до третьої міри любові – любові божественної, любові до Самого Бога. От бачите, поки не досягнуть люди любові до всіх, любові божественної, невелике значення і любові тільки до близьких.
Ні в чому і ніде не знайти розради в скорботі для тих, хто шукає її не там, де слід. Так: не знаходять її і не знайдуть.
А в чому ж, у чому знайти розраду в скорботі? Про це говорить св. пророк Давид: «Тільки у Богу заспокоюється душа моя». У Богу, у законі Божому знайшов він розраду. І не один він, а знаходили всі праведники Старого Завіту, бо і тоді люди, які не знали Христа, бо Він ще не прийшов у світ, знаходили глибоку розраду в щирій молитві, у цьому духовному спілкуванні з Богом.
Блаженні вони, блаженні ці старозавітні праведники, але незмірно більше блаженні ті, хто пізнав Христа, хто навчений закону Христовому, хто обрав шлях Христовий. Блаженні ті, кому доступна вища форма розради – розрада Самим Христом, що дарована нам, бо хіба не в Хресті Христовому прихована найглибша і вічна розрада!
Скажіть, якщо ви носите в серці своєму Хрест Христовий, якщо ви часто поглядаєте хоч би уявним поглядом на Розіп’ятого на Хресті, невже це не справляє якнайглибшого враження, глибокого хвилювання в серці вашому? Бо що бачимо, поглядаючи на хрест Христовий?
Бачимо Сина Божого, Другу Особу Святої Трійці, Втіленого Бога, Великого Праведника, Благодійника роду людського, Якого ніколи не знав і більше ніколи не дізнається світ, – бачимо Його прибитим залізними цвяхами до хреста. Бачимо тяжкі страждання Того, Хто одним помахом руки Своєї, одним словом Своїм повелівав хвилям і вітру вщухнути; Того, Хто впродовж короткого життя Свого на землі творив дивовижні дива, яких вимагала Його любов, Його жалість до людей. Бачимо на Хресті Того, Хто зціляв усі хвороби, Хто сліпим розплющував очі, Хто паралізованих піднімав з одру; Хто насичував кількома хлібами тисячі людей; Хто воскрешав мертвих – бачимо найбільшого Благодійника, бачимо Спасителя від влади диявольської. Бо Хрест Христовий страшний, бо знамення Його проганяє бісів, які в жаху і замішанні біжать, бо з Хреста Христового вилилася незмірним потоком любов Божественна, любов, яка винищила злість і ворожнечу диявола і бісів.
Так що ж, якщо бачимо ми на Хресті Визволителя світу, Який узяв на Себе наші гріхи, став жертвою за всіх нас, окаянних, то чого варті наші скорботи, як би не було їх багато, як би не були вони тяжкі, чого варті вони в порівнянні з краплями сліз, які стікали по Його Божественних щоках, у порівнянні з тим потоком крові, який витік з пробитих списом грудей і обагрив Хрест Його! Що вартує вся наша скорбота в порівнянні з цим!
І коли перейметеся цими думками і почуттями, коли всім серцем, приголомшеним серцем подивитесь на Хрест Христовий, тільки тоді отримаєте істинну, єдину істинну розраду.
Тоді навіщо нам якась інша розрада, якщо нам дана ця найбільша з усіх розрад! Адже нам даний Хрест. Чи не є це найвища форма розради, чи не черпаємо, постійно читаючи Священне Писання, з джерела розради величезної сили, бо Священне Писання повне цієї розради – тільки черпайте, тільки звертайтеся до Священного Писання, до Хреста Христового, і тоді отримаєте єдину істинну і вічну розраду.
Вникніть у слова св. апостола Павла і запам’ятайте їх: «Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець милосердя і Бог усякої втіхи, Який втішає у всякій скорботі нашій, щоб і ми могли втішати тих‚ хто перебуває у всякій скорботі‚ тією втіхою, якою Бог утішає нас самих» (2 Кор. 1:3,4).
Свідчу, усім серцем свідчу перед вами глибоку істинність цих слів Павлових, свідчу із власного досвіду, бо мене втішив Господь у великій скорботі моїй.
Можу сказати, що в міру того, як множитиметься у вас скорботи Христові, множитиметься і розрада Христова. Запам’ятайте ж, запам’ятайте: у міру множення скорботи множитиметься і розрада ваша.
Тільки Христос нас може утішити, тільки в Нього шукатимемо розради, тільки Хрестом Христовим відганятимемо легкодухість, скорботу і нарікання.
Тому і виноситься в цей святий день перед вами Хрест Христовий, щоб привернути вас усіх до Нього, до Того, Хто на Хресті був розіп’ятий.
Яка ж сила тягне нас? Чому так багато народу в храмі Божому? Тягне незрима сила Божа, сила Христова, тягне для того, щоб утішити вас, щоб обтерти сльози ваші. А якщо так, то чи нам, слабким і грішним, намагатися щось додати до цієї розради! Не нам, не нам… А Сам Бог нехай вселить у серця ваші любов Божу і терпіння Христове. Амінь.
Автор: архієпископ Лука (Войно-Ясенецький), 1958 р.
Усе по темі: Третя неділя Великого посту