Слово пастирів
У третю неділю Великого посту звершується поклоніння Чесному і Животворчому Хресту. У недільному євангельському читанні ми чуємо слова Спасителя: “Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде“(Мк. 8:34).
Так що ж означають ці слова – “нести свій хрест”, які, на жаль, нерідко стають розхожим виразом? Чи мають вони якесь відношення до наших життєвих обставин? Як зрозуміти, що саме є “наш хрест”, несення якого є умовою слідування за Христом? За відповідями на ці питання ми звернулися до наших пастирів.
* * *
Ігумен Сильвестр (Стойчев)
– Передусім, потрібно розрізняти світське і сакральне розуміння виразу “узяти свій хрест”. Часто в нецерковному середовищі ним визначають просте несення труднощів без жодного їх релігійного осмислення.
Само собою зрозуміло, що в кожної людини є справи, “якими трудиться вона під сонцем” (Еккл. 1:3), і у більшості випадків, за словом премудрого, це суєта суєт (Еккл. 1: 2). Природно, навіть сама нерелігійна людина, яка усвідомлює тягар життя, починає характеризувати його як хрест.
Але хрест, який ми маємо узяти і йти за Христом, не просто звичайний тягар буття, його монотонності. Хрест, про який говориться в євангельському тексті, безпосередньо пов’язаний з вірою в Христа! Хто вірує Господові, тому дається хрест! І цей хрест не той хрест, про який говорять у світі, не хрест труднощів життя, а хрест Христовий, заради Христа, і несемо його разом з Христом.
Слід звернути увагу на контекст фрази: “Нехай… візьме хрест свій, і за Мною йде“. Це сповідання Петра (див: Мк. 8:29), після якого апостол умовляє Спасителя не йти на страждання, на що Господь і відповідає: “Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде“.
Таким чином, хто хоче бути християнином, той має слідувати за Христом і в несенні хреста Христового. Разом з вірою і доступом до благодаті через віру в Христа даються і ті випробування, які ми повинні нести заради Господа Ісуса Христа. Несення цього хреста – наслідування Христа. Віруючим у Христа треба бути готовими до нерозуміння, до ганьби, до зневаги і навіть до смерті. От у чому той хрест, який кожен з нас повинен нести за Христом.
* * *
– Напевно, я скажу те, що міг би сказати практично кожен пастир. Є в церковному, християнському житті теми, на які проповідувати дуже легко, – такий багатий для цього матеріал знаходимо ми як у самій темі, так і в творах святих, не кажучи вже про реальність, що оточує нас. От і про хрест говорити легко і говорити можна багато.
Але… соромно часом говорити, адже точно якось виразився митрополит Антоній Сурожський: “Якщо проповідь священика не вразила передусім його власного серця, то і серця слухачів вона не досягне”. Так, повторюся, говорити про хрест легко, нести от тільки його непросто. З чого складається він? Здебільшого з двох складових. З того, що тягне нас до долу – наших гріхів, пристрастей, немочі. І з того, що все-таки примушує прагнути до гори – нашої віри, нашої слабкої і недосконалої любові до Господа.
Одне опирається в нас другому, і немає тому миру в душі, тому страждає і мучиться вона. Як сказав одного разу якийсь грецький подвижник: “Головне хрест нести, а не тягнути. Тягнути – занадто важко”. Нести – це означає мужньо “пробиватися” крізь все те, що заважає слідувати за Христом кожному з нас, день за днем долаючи себе, день за днем покладаючи початок до виправлення. Тягнути – бути малодушним, шкодувати себе, страшитися вічної погибелі і практично нічого не робити для свого порятунку.
Втім, буває і інший хрест – хвороб, знегод, скорботи, несправедливих образ. І його теж можна нести, а можна тягнути. Можна дякувати за випробування Богові або, принаймні, час від часу повторювати: “Гідне за справами моїми приймаю”. І можна без кінця бути малодушним, ремствувати, твердити без зупину: “За що мені все це?!”. Забуваючи, що який би не був посланий нам хрест, все одно – дерево, з якого він зроблений, виросло на ґрунті нашого серця. І про те забуваючи, що зі знаряддя страти перетворив його Господь на знаряддя порятунку.
Не лише Свій Хрест, що стояв колись на Голгофі, але і кожен з наших маленьких, ледве примітних хрестиків.
* * *
Ієрей Алексій Зайцев:
– Мені видиться, що “несення свого хреста” в житті християнина проявляється в прагненні виконати волю Божу, у покорі Промислу Божому.
Для кожної людини на землі існує свій шлях, уготований Богом, за яким Творець бажає привести нас до кінцевої мети буття – порятунку і життя вічного. Господь невпинно направляє нас до того, щоб ми понад усе збагачувалися не земними благами, але небесними, які зможемо узяти за межі цього життя. Кожна людина може приймати волю Божу у своєму житті і слідувати згідно з нею, а може відкидати її, наслідуючи свою власну волю. Той, хто приймає волю Божу у своєму житті “бере свій хрест”, а той, хто відкидає – “відкидає свій хрест”.
При цьому ми повинні розуміти, що практично нікому не дано виконати волю Божу досконало, оскільки нечистота нашого серця, відсутність духовного досвіду, гордість і інша наша неміч не дозволяють завжди ясно розчути голос Божий і знайти сили наслідувати його.
Не варто вважати, що “несення хреста” відноситься до окремих життєвих обставин, до окремих важливих рішень – як сьогодні вважає багато хто. Насправді “несення хреста” триває все життя і не припиняється до самої кончини, адже нам невпинно доводиться робити вибір між добром і злом, між земним і небесним, між правдою і брехнею – між волею Божої і волею власною. Наш шлях до вічності, шлях до порятунку, згідно з Промислом Божим, не повинен припинятися ні на секунду.
Тому навіть серед повсякденних життєвих турбот ми не повинні переривати рух до вічності. Приклад такого життя показали нам святі угодники Божі.
На жаль, нерідко трапляється так: людина вважає, що вона “несе хрест Божий”, а насправді наслідує свою власну волю і опирається Богові. Зустрічаючи все нові і нові спокуси на своєму шляху, вона вважає себе страждальником за віру, служителем Божим, а насправді причиною страждань є її власна гординя. Подібні страждання в результаті спустошують людину і духовно, і фізично.
Для того, щоб розрізняти “волю Божу” і “волю людську” і не робити трагічних помилок на своєму життєвому шляху, у Православ’ї є вірні засоби:
1) чистота духовна і упокорювання християнина, які роблять його чуйнішим до дій Божественного Промислу;
2) читання Біблії, яке уберігає від неправдивих уявлень про Бога і спотворень у духовному житті;
3) повноцінна участь у таїнствах святої Церкви, а також участь у житті своєї церковної общини;
4) наслідування порад духовно досвідчених людей.
Не варто упускати з уваги дуже важливої обставини: коли ми “беремо свій хрест”, виконуючи волю Божу, то на цьому шляху Господь ніколи не залишає нас без духовних розрад, бо Христос учив: “Ярмо Моє – благо, і тягар Мій легкий” (Мф. 11:30). Зовнішні труднощі можуть бути значними, але Господь завжди залишається з нами, зміцнюючи серце дією Своєї благодаті.
Якщо людина, “несучи хрест”, не отримує духовних розрад від Бога, то це, на мій погляд, є ознакою не зовсім вірного її слідування за Христом. Можливо, десь людина переплутала “волю Божу” з “особистою волею”. Це привід для серйозних роздумів про свій життєвий шлях, про своє духовне влаштування.
* * *
Ієрей Димитрій Шишкін:
– “Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде“. Щоб правильно зрозуміти сенс цих слів, потрібно згадати, в яких обставинах вони були сказані. Перед входом в Єрусалим апостол Петро став відмовляти Христа від страждань приблизно так: “Учителю. Навіщо?.. Нехай не буде цього з Тобою!.. Адже все тільки почало якось хоч трохи влаштовуватися. Ти учиш, ми вчимося… народ за нами ходить… слава, пошана. Та і просто стабільність якась, що доступна розумінню. І раптом – якісь страждання, смерть, катастрофа. Навіщо це все, Учителю? Нехай не буде цього з Тобою!»
Так приблизно говорив Петро, і от Господь обернувся до нього і гнівно сказав: “Відійди від Мене, сатано“. Ви чуєте, що Господь сказав тому, кого нещодавно називав основою Церкви?! “Відійди від Мене, сатано, – сказав, – бо ти думаєш не про те, що Боже, а що людське“. У цей момент в апостолові проявилося повною мірою те, чим живе сучасний світ. І далі Господь говорить, неначе прямо про нашу цивілізацію, про головне в ній: “Хто хоче душу свою спасти, – говорить Господь, – той погубить її“.
Тобто той, хто захоче приліпитися до землі, до земного життя з його зручностями, насолодами, достатком, комфортом, владою, той душу свою погубить.
Головна трагедія цього світу полягає в спротиву людини Божественній волі, яка тільки і є благо в повному розумінні цього слова. Гріхопадіння людини, що прирекло світ на страждання і смерть, саме і розпочалося з відділення вільної людської волі від волі Божественної. І найтрагічніша помилка людини – це думка, що щастя можливе без Бога. Саме в силу свободи людини хибність цієї думки нам доводиться досвідчено пізнавати кожному на собі.
Ісус Христос здолав це трагічне протиріччя, з’єднавши вільну людську волю з волею Божою. І воля Божа була не в тому, щоб Христос у страшних муках помер на хресті, а в тому, щоб Він перетворив людське єство, відновив втрачену єдність людини з Богом.
З одного боку, страждання і смерть Христа оголили крайнє протиріччя Божественної і людської волі, показали, до якого безумства дійшло людство у своєму падінні, але з другого – Ісус став першою Людиною, не спаплюженою від світу, тобто непричетною гріху, і передусім гріху гордості. І до згоди з Божественною волею Його привело не сліпе упокорювання, а любов. Ця любов, що жертвує собою заради Бога, перемогла смерть, бо смерть і була наслідком людської непокори.
Коли ми говоримо про необхідність зректися себе і узяти хрест, ми говоримо про необхідність зректися гріха і залучитися до святості Божої. Але святість протилежна цьому світу, який лежить у злі, от чому цей вибір припускає конфлікт і страждання.
“Несення свого хреста” – це всяке страждання за правду в цьому неправедному світі. Але і правда буває душевна, людська. Можна бути лютим правдолюбом, але при тому бути позбавленим правди Божої. Ця правда полягає в жертовній любові, без якої, за словом апостола Павла, всі наші справи – “мідь, що дзвенить, або кімвал, що бриньчить“, тобто пусте.
По-житейські міркуючи, перша людина, яка опинилася в раю, – розбійник, розіп’ятий з Христом, – страждав зовсім не за правду. Він страждав за свої гріхи. Але що ж зробило цього грішника святим? Віра в Бога, покаяння і упокорене терпіння заслужених мук. От таке розташування душі більше личить і нам, які в більшості своїй втратили поняття про справжню праведність. Терпляче перенесення скорбот, покаяння і розп’яття себе гріху – от наш хрест, хрест розбійника, що кається, терпить за колишні гріхи очисні страждання.
Розбійник у серці своєму пожертвував думкою пропащого світу про Христа, прозрівши в розіп’ятій людині Спасителя. І тоді “безвільні” страждання на хресті стали для грішника, що кається, вчинком жертовної любові.
Розпинаючи себе гріху, упокорено переносячи заради Христа страждання, ми несемо “свій хрест”, в яких би обставинах не знаходилися. І тільки тоді ми можемо сподіватися на виконання в нашому житті слів апостола Павла: “Коли ми з Ним померли, то з Ним і оживемо; коли терпимо, то з Ним і царювати будемо” (2Тим. 2:11,12).
Усе по темі: Третя неділя Великого посту