Дорогі брати і сестри!

Притча про сіяча – одна з найбільш відомих євангельських притч (Лк. 8:5-15). І скільки б ми її не читали, щоразу вона по-новому відкриває нам наші стосунки з Богом і ближніми, наше місце в Церкві. Бо справді: йдеться тут і про церковну спільноту – про всю громаду тих, які приймають слово, – і про кожного з нас окремо.

Легко було б нам, тим, які сьогодні, у цей день, зібралися в церкві, роздивлятися згорда довкола і казати: «Ми є ті, які дають щедрий врожай. Інші ж, відсутні, виявилися слабкими, зрадили, втекли, відійшли від Церкви. Вони зовсім не почули слово». Але коли ми абстрагуємося від тих, що є поза храмом, поза спільнотою, і спробуємо застосувати цю притчу до себе самих, тоді виявиться, що і в нашому духовному житті ми можемо знайти елементи всіх чотирьох типів поведінки, про які говорить Христос у притчі.

Хіба ж нам не траплялося нехтувати словом, тікати від нього, розпорошуватися в турботах цього світу? Достеменно, як ті зерна, що опинилися біля дороги (Лк. 8:5). Хіба в нас не бувало моментів, коли наше серце ставало схожим на камінь (Лк. 8:6)? Так буває тоді, коли не приймаємо жодного доброго слова, вороже дивимося на оточення, коли нам не хочеться молитися і навіть слухати Боже слово. Ми уникаємо того, щоб піти в церкву. Хіба не бувало таких скам’янілих епізодів у нашому власному житті?

Траплялося й таке, що наш добрий намір, щойно зійшовши і почавши колоситися, як та зернина, яка упала між терня (Лк. 8:7), раптом заглушується зовсім іншими турботами. Ми забували про те, що намірялися зробити, і знову поверталися до нездорового способу життя, від якого намагалися втекти. Отже, ця притча стосується кожного з нас!

Але, крім того, про яке ж слово йдеться? Чи тільки про слово проповіді, з якою звертається Христос у Євангелії? І чи Він чекає від нас, що ми будемо знов і знов повторювати це слово, навчати інших, звертатися до загалу?

«Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог» (Ін. 1:1). Так починається останнє Євангеліє – Євангеліє від Іоанна. І недарма саме з нього ми починаємо річний цикл читання євангелій, коли лунають ці слова в наших храмах у великодню ніч. Слово Передвічне – так ми називаємо Ісуса Христа. Цим Словом сталося все! Через це Слово створюється світ. І воно, це Слово, стає зерниною, яка перетворює мертву матерію на живу, яка обертає порох земний, тобто, несформовану матерію, на людину, на живу людську душу. Це Слово стає зерниною, покладеною в нас, тим, що ми називаємо образом і подобою Божою, – людською душею, здатною розвиватися, здатною творити.

Але цим не завершується творча місія Бога. Він розсіває зерна, коли Син Божий дарує нам спасіння, коли відпускає нам провини і залишає цю місію Церкві. Коли ми приймаємо хрещення і миропомазання, щоразу, коли причащаємося та сповідаємося, – знов і знов зернина падає в наше серце. І знову вона може прорости, а може зав’янути…

Які ж плоди можуть вирости з нашого серця? Чи тільки слова, якими будемо звертатися до оточення, навчаючи їх? Зовсім необов’язково. Мало хто з нас має дар слова, має можливості навчати. Зрештою є багато ситуацій у житті, коли важливіше делікатно помовчати і послухати іншого.

Ми можемо давати свої плоди, коли будемо зберігати дар доброти і любови до ближнього, коли будемо співчутливими і швидкими на допомогу тому, хто потребує цієї допомоги, коли будемо сміливо боронити справедливість у той час, як інші боятимуться це робити. Коли, йдучи на вибори, не розмірковуватимемо, за кого вигідніше голосувати, і хто пройде, а хто не пройде до того чи іншого органу влади, а голосуватимемо так, як підказує нам наше серце, наше сумління, не боячись залишитися в меншості.

Наші плоди – це наші християнські вчинки, які дуже часто важко давати світові. Адже так рідко світ віддячує нам тим, що ми йому даємо. Але саме ці вчинки милосердя й будуть нашими плодами, якими віддячуємо Богові за Його зернину, покладену в наше серце, якими засвідчуємо, що ми є доброю ріллею.

І саме тоді ми реалізуємо найголовнішу зернину, яка покладена в нас, – безсмертну душу, що кличе нас до безсмертя, до вічности. Вона закликає чинити наші повсякденні вчинки з огляду не на минущу кон’юнктуру, а на непроминущі виміри вічности, в які вміщені ми, люди, призначені до вічности і покликані до неї.

Саме це і є тим, прихованим на перший погляд, сенсом притчі про сівача. Притча вчить нас відчувати себе і ріллею, в яку кладеться зернина, і водночас – наступником Сівача, який слідом за Ним має йти по землі і розсівати між людьми зернини добра і справедливости. Амінь.

25 жовтня 2015 року

Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)

Усе по темі: 21 неділя після П’ятидесятниці