Із сьогоднішнього євангельського оповідання ми повинні зробити правильний висновок, витягнути життєво корисний урок. Потрібно розуміти, що в боротьбі з невірою, якщо в нас є хоч би мала іскорка віри – нехай ми і піддаємося різним сумнівам, – треба щиро, із сльозами прибігати до Господа Ісуса Христа. Не обов’язково молитися саме цими словами: «Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству», хоча і вони іноді бувають корисними. Можна з почуттям, вираженим у цих словах, вимовляти різні молитви, які завгодно – Ісусову молитву або інші, можливо, більше просторові молитвослів’я, що відповідають нашому душевному настрою. Напружуючи всі душевні сили, як би показуючи Богу свою малу віру, із сльозами благатимемо Його, щоб Він позбавив нас від невіри. І тоді нарешті може здійснитися те, чого не відбувалося впродовж довгих років. Багато років людина страждала і мучилася від різних душевних хвороб. Вона була подібна до цього біснуватого отрока, який кидався і у вогонь, і у воду: то страждав від паління блудної пристрасті, то занурювався у воду відчаю і смутку, то мучився від інших пристрастей, що виснажують людину. Упродовж багатьох років ми буваємо одержимі як би німотою перед Богом: ми не вміємо молитися, не можемо вимовити молитовних слів. Всяке примушування себе, наближення до Євангелія, до заповідей Спасителя викликає в нас лише муку, подібну до тієї, яку відчував біснуватий отрок побачивши Господа Ісуса Христа, коли впав і став пускати піну.

Але якщо ми, подібно до батька отрока, напружимо всі сили своєї душі і щиро, неупереджено сповідуємося перед Богом, покажемо Йому нашу душевну неміч разом з бажанням виправитися, змінитися, тоді може статися щось незвичайне, дивовижне. Нас самих це вражатиме більше, ніж диво зцілення біснуватого отрока здивувало натовп. Ми відчуємо в собі зцілення. Пройшовши через боротьбу, страждання, муку, через такий страшний, навіть згубний, стан, коли нам здавалося, що ми душевно мертві, – як і людям, які оточували Спасителя, здалося, що отрок мертвий, – ми раптом повстанемо і виявимося здатні до духовного, євангельського життя. Від нас залежить щирість і одночасно терпіння. Ми повинні терпіти цей свій душевний стан, упокорено повергати себе перед Господом, щиро сповідувати Йому свою неміч – і в нас відбуватиметься зміна. Нехай іноді і через загострення, як це буває при звичайних тілесних хворобах (якщо ліки правильно призначені, хвороба спочатку загострюється, а потім настає зцілення).

Кожен з нас може відчути на собі дію Божественної сили. Ми ж, читаючи або слухаючи Священне Євангеліє, тільки озираємося на минуле, дивимося в глибоку старовину і думаємо, що те, що відбувалося тоді, нині вже неможливе. Ні, неможливе це для нас з однієї причини – тієї ж самої, по якій для батька біснуватого юнака неможливим було зцілення його сина. Неможливим тому, що в нас немає віри. Але навіть найнемічніший, самий маловірний з нас може наслідувати батька отрока в тій якнайглибшій щирості, яку він виявив, коли вигукнув ці знамениті, незвичайні, нелогічні, але абсолютно щирі слова: «Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству». Амінь

Автор: схіархімандрит Авраам (Рейдман)

Усе по темі: Четверта неділя Великого посту