У п’яту неділю Великого посту ми згадуємо святу Марію Єгипетську. Церква знову і знову розповідає нам цю історію, і люди церковні знають її майже напам’ять: молода єгиптянка легкої поведінки поїхала в Єрусалим, не змогла увійти до храму, прийняла це як Боже знамення, вжахнулася своєму життю, пішла в пустелю на покаяння, провела там роки в посту і молитві, була прославлена Церквою як велика свята.

Навіщо нам так наполегливо нагадують про неї? Я пригадую літнього чоловіка, з яким якось розмовляв про віру. Розгублено і збентежено посміхаючись, він говорив про те, що його багато років, майже все його життя пройшло при радянській владі, що його учили (і він сам цьому учив), що Бога немає, а є діалектичний матеріалізм і вчення Маркса, яке всесильне, бо воно вірне. А тепер він вже зовсім старий, і йому пізно змінювати свої переконання.

Що спільного між молодою єгиптянкою і цим літнім чоловіком? Це люди різних епох, різних країн, різних культур, у них усе різне – від відтінку шкіри до біографії. Але в історії святої Марії є щось нескінченне важливе і нескінченно утішливе для нього – і для всіх нас.

На прикладі святої Марії Церква говорить нам про покаяння і віру; у сучасній світській мові слово «покаяння» носить швидше негативний відтінок: потрібно визнати, що ти був неправий, виявився безглуздою, слабкою і поганою людиною, негідною визнання і поваги. Цього ніхто не хоче.

Але Церква бачить за цим, першим, болючим зламом – так, я був неправий, так, я провалився – небесну радість і розраду. Бог утішає нас, коли ми оплакуємо наші гріхи, і підносить нас, коли ми визнаємо нашу неміч і зіпсованість.

Ми можемо зійти зі шляху, що веде в погибель, і встати на інший шлях – який веде в Царство Боже. Ми насправді вільні – у нас є вибір. Ніщо не зобов’язує нас далі йти тим згубним шляхом, яким ми йшли досі.

Є такий дитячий анекдот. Йде ведмідь лісом і натикається на Страшного Дракона. «Приходь сюди завтра опівдні! – страшним голосом каже Дракон. – Я тебе з’їм!» Ведмідь йде, ридаючи. Потім на Дракона натикається вовк і чує: «Приходь сюди о першій дня: я тебе з’їм!» Вовк йде, оплакуючи своє загибле вовче життя. Потім – лисиця, якій належить бути з’їденою о другій годині, і вона теж приречено готується до неминучої смерті. Потім з Драконом стикається заєць і чує, що йому належить явитися до Страшного Дракона на обід о третій годині. «А можна не приходити?» – запитує заєць. «Можна, – страшним голосом каже Дракон. – Так і запишемо: заєць не прийде».

Бідні звірі потрапляють до дракона на обід з однієї причини: їм на думку не спадає просто відмовитися. Так і ми можемо просто відмовитися йти в погибель, зійти з потягу, який мчить до свого краху, вийти з палаючої будівлі, бо двері насправді відкриті.

Це і є покаяння – зміна шляху, коли ми навертаємося від пітьми – до світла і від влади сатани – до Бога.

Так, у гріха є інерція – яка здається нам непереборною. Багато років людина жила так, як ніби Бога немає; можливо, навіть прямо заперечувала і ганьбила Його, накоїла багато такого, що напевно огидне в Його очах, і тепер їй зручніше думати, що Його зовсім немає. Людина йде життям згорбившись, бо на спині в неї – величезний рюкзак, а в руках важкі сумки, набиті старими гріхами, звичними виправданнями, образою, усім тим, що не можна ні виправити, ні забути. І вона не хоче з усім цим попадатися на очі Богові.

Але, як каже блаженний Августин, «якщо ти хочеш втекти від Бога – біжи до Нього».

Поки ми ще по цей бік вічності, нам не пізно розвернутися – в одну рішучу, священну хвилину сказати Богові «так» і – за прикладом Марії Єгипетської та інших святих – «скиньмо з себе всякий тягар і гріх, який нас обплутує» (Євр. 12:1).

Бог може – і бажає – дати нам Нове Життя: у радості, чистоті і святості. Саме про це і нагадує нам Церква в неділю Марії Єгипетської.

Автор: Сергій Худієв

Усе по темі: П’ята неділя Великого посту