Вхід Господній в Єрусалим, неділя Ваїй (Пальмова неділя), Вербна неділя – всі ці назви вказують на єдине свято, що святкується в останню неділю перед Пасхою, тобто в 6-ту неділю Великого посту.
Для більшості з нас це свято асоціюється з освяченням верби в храмах. У цей день храми переповненні, кожен несе свій букет бажаючи, щоб хоча б краплина святої води впала на нього. На вокзалах, базарах, метро, просто на вулиці і навіть біля храмів ми можемо зустріти ціле розмаїття букетів з верби, які завзято пропонують нам вуличні продавці. І коли запитати навіщо ця верба, то у відповідь часто можна почути: «Ці гілочки посвятіть у церкві, а потім покладіть удома за образами – верба захистить дім від лихого ока і весь рік усі здоровими будуть, а якщо образів немає, просто у вазу поставте – буде вам оберіг…». Більшість людей так і роблять: прийшли, освятили, часто, навіть, не побувавши на богослужінні, і забули. Та чи дійсно це свято зводиться тільки до освячення верби? Яке походження цього свята? Яке значення для християнина воно має? Маємо щиру надію, що ще є люди для яких ці питання мають значення.
Це свято, перш за все, про що свідчить і одна з його назв, пов’язане з євангельською подією, що відбулася в останні дні земного життя Господа Ісуса Христа – Його урочистий вхід в Єрусалим напередодні свята Пасхи, який хронологічно та змістовно передував Його страстям (Лк. 19:28-40). Євангеліє описує як радів весь Єрусалим, коли Господь на звичайному віслюку в’їхав у місто. Здавалося б, якою радістю переповнене це свято: як тоді так і зараз велика маса людей, тоді з пальмовим віттям – тепер з вербою, тоді співаючи «Осанна у вишніх!» – тепер з вигуками навколо «з святом вас!». Та насправді це свято одне з найтрагічніших у церковному році. Трагічне воно тому, що все це торжество, вся ця радість побудована на нерозумінні, на самообмані. Народ, який зустрічав Христа чекав політичного вождя, визволителя, який покладе край земним стражданням людей. І коли ці ілюзії розвіюються (а це сталося, як ми знаємо, зовсім скоро, коли народ вже кричатиме, щоб розіп’яли Його), що ж сталося? Народ чекає, що Месія візьме владу у свої руки, організує повстання і помститься всім, хто ображав народ. А Христос входить тихо і смиренно, чим розчаровує народних вождів і вони настроюють людей проти нього.
Народ шукав земної перемоги, земної влади, земної свободи. Його вожді хотіли перемагати і володіти. Та що залишилось від цих людей? Що залишилось від Римської імперії? Що залишилось від атеїстичного Радянського союзу? Що взагалі залишилось від тих, хто думали, що мають владу і ніхто не забере її від них? – нічого. Всі, хто шукав влади земної завершили своє життя як і всі – могилою, нічого з собою не взявши. А Христос ніякої сили, ніякої влади не проявив. Він, Котрий міг очолити цей народ і створити Своє Царство, відмовився, залишившись безпомічним, вразливим і смиренним перед Своїми мучителями. Що ж заповідає Христос Своїми діями? Він заповів нам життя. Він навчив нас, що крім любові, крім готовності бачити в своєму ближньому найдорогоцінніше, що є на землі – нема нічого. Він навчив нас, що страждання не можуть зламати людину, якщо вона любить; що ні влада, ні багатство, ні насолоди не можуть заповнити порожнечу в душі кожної людини. Тільки Бог може принести гармонію в людське існування, тільки Бог може перетворити смерть на життя. І як жаль, що тоді і так часто тепер ми відкидаємо Христа, бо Він пропонує нам любов, любов до самозабуття і, навіть, смерті за ближнього, за свій народ, а не земні блага чи ідеальну політичну систему. Нам страшно жити за заповідями, бо вони стають у повну опозицію до наших бажань і способу життя.
Та хоч ми живемо у світі, що по суті відрікся від Бога, зайнятий тільки собою, постійно бореться за владу, силу, могутність і перемогу і майже нема тут місця Божій любові, світлу і радості, та в цей день, коли стоїмо ми в переповнених храмах з піднятим віттям верби, виголошуючи знову і знову «Осанна!», ми говоримо собі і всьому світу, що незважаючи ні на що прийде Христове Царство любові, перемоги над гріхом і смертю, і що радості цієї віри в нас не відніме ніхто. І хоч так багато людей вірять у владу, науку, зброю, війни і земних правителів як засоби для досягнення людством щастя, Церква в цей день нагадує нам, що Царство радості і щастя не від світу цього, але через Христа воно сходить до нас, пройшовши муку, біль і зневагу.
Принісши вербу додому ми можемо бачити в ній оберіг, прикрасу чи просто гілля, але Церква закликає нас, угледівши, що за зимою йде весна, побачити, що з Христом за смертю йде воскресіння; що перебуваючи з Богом, ми не уникнемо страждань, але можемо преобразити їх на шляху до воскресіння і радості.
Автор: ієромонах Лазар (Харук)
Усе по темі: Вхід Господній в Єрусалим