Звершивши Тайну вечерю і причастивши Своїх учнів, Господь Ісус Христос пішов з ними в сад Гефсиманський. Це було в четвер увечері, за день до юдейського свята Пасхи. Затишний сад Гефсиманський, густо засаджений маслиновими деревами, колись належав прабатьку Спасителя, царю Давиду. Знаходячись на західному схилі Елеонської гори, сад височів над Єрусалимом, і з нього відкривався живописний вид на Храм і прекрасні будівлі, що оточували його. Коли Господь відвідував Єрусалим, Він незмінно збирався зі Своїми учнями в Гефсиманському саду. Знаючи це, Іуда, один з апостолів (який покинув Тайну вечерю, щоб зрадити Спасителя) вирішив саме сюди привести варту, щоб вони могли тут заарештувати Христа.
Знаючи про наближення воїнів, Господь став готуватися до майбутнього суду в первосвящеників і до Своєї хресної смерті. Відчуваючи необхідність молитви в цей вирішальний момент, Господь сказав апостолам: “Посидьте тут, поки Я піду та помолюся там” (Мф. 26:36).
Відійшовши на невелику відстань, Господь почав тужити і сумувати. “Сумна душа Моя смертельно, – сказав Він апостолам, які знаходилися недалеко, Петру, Якову і Іоану. – Почекайте тут і пильнуйте зі Мною” (Мф. 26:38). Потім, трохи відійшовши, Він упав долілиць і почав молитися: “Отче Мій! Якщо можливо, нехай обійде Мене чаша ця; втім, не як Я хочу, а як Ти” (Мф. 26:39). Молитва ця була такою напруженою, що за описом євангелістів, піт, як краплі крові, стікав з Його лиця на землю. У цей час неймовірної внутрішньої боротьби з’явився до Ісуса Ангел з Неба і став укріплювати Його.
Ніхто не може осягнути всю тяжкість скорботи Спасителя, коли Він готувався до хресних страждань для спокутування грішного людства. Немає потреби заперечувати природний страх смерті, бо Йому, як людині, були відомі звичайні людські тягарі і хвороби. Звичайним людям природно помирати, але для Нього, як абсолютно безгрішного, смерть була протиприродним станом.
При цьому внутрішні страждання Христа були особливо нестерпні, бо в цей час Господь брав на Себе весь непосильний тягар гріхів людства. Світове зло всім своїм непосильним тягарем як би придавило Спасителя і наповнило Його душу нестерпною скорботою. Йому, як морально досконалому, було чуже і огидне навіть щонайменше зло. Беручи на Себе людські гріхи, Господь разом з ними брав на Себе і провину за них. Таким чином те, що мав зазнати кожен з людей за свої злочини, зосереджувалося тепер на Ньому Одному. Очевидно, що скорбота Христа посилювалася від свідомості того, наскільки зробилися жорстокими більшість людей. Багато хто з них не лише не оцінить Його нескінченну любов і найбільший подвиг, але сміятиметься над Ним і із злістю знехтують запропонований Христом праведний шлях. Вони віддадуть перевагу гріху над праведним способом життя, а людей, які будуть прагнути спасіння, вони переслідуватимуть і вбиватимуть.
Переживаючи це, Господь тричі молився. Вперше Він просив Небесного Отця позбавити Його чаші страждань; вдруге Він виявив готовність наслідувати волю Отця; після третьої молитви Спаситель сказав: “Нехай буде воля Твоя!”
З богословської точки зору, внутрішня боротьба, яку Господь Ісус Христос зазнав у Гефсиманському саду, з усією очевидністю виявляє дві самостійні і цілісні суті в Ньому: Божеську і людську. Його Божественна воля, була в усьому згодна з волею Його Небесного Отця, Котрий бажає врятувати людей Своїми стражданнями, а Його людська воля природно відверталася від смерті як від долі грішників і бажала знайти інший шлях спасіння людей. Зрештою, укріплена старанною молитвою, Його людська воля підкорилася Його Божественній волі.
Вставши з молитви, Господь підійшов до апостолів, щоб попередити їх про наближення зрадника. Заставши їх сплячими, Він лагідно докоряє їм: “Ви все ще спите і спочиваєте? Годі, прийшов час: Син Людський видається в руки грішників” (Мк. 14:41).
Як могло статися, що учні заснули в такий вирішальний момент? Це сталося, очевидно, від надмірної печалі. Вони інтуїтивно відчували, що якась жахлива трагедія от-от станеться, і не знали, як відвернути її. Відомо, що сильні переживання можуть настільки виснажити нервову систему, що людина втрачає волю до опору і прагне забутися сном.
Проте Господь переконує Своїх учнів, а в їхній особі і всіх християн, не зневірятися при жодних важких обставинах, а пильнувати і старанно молитися. Бог, бачачи віру людини, не допустить щоб той, хто сподівається на Нього впаде в спокусу понад його сили, а неодмінно допоможе йому.