Зв’язаного Спасителя ввели в дім первосвящеників, який знаходився в Сионі, багатому районі верхнього Єрусалиму. (Сион – місцевість на південний захід від Храму, де колись стояв палац царя Давида. За часів Спасителя в Сионі жили юдейські начальники і знать. Тут же знаходився будинок з просторою світлицею, де Господь звершив Тайну вечерю. Будинок був просторим, з багатьма приміщеннями, розташованими на периферії великого двору. Правлячим первосвящеником був Каяфа, а Анна (це не жіноче ім’я, а переклад імені Ханан, Ананія) був його тесть. (Каяфа – це прізвисько. Його справжнє ім’я Йосиф. Він був первосвящеником з 18-го по 35-й рік після Р. Х. У 1993 р. у сімейній усипальні первосвящеників на відстані півкілометра на південь від храму археологи знайшли витончено висічений саркофаг з кістками людини і з ім’ям Каяфи, написаним зовні саркофага. Припускають, що це і є Каяфа, згадуваний євангелістами). Хоча Анна був зміщений зі своєї посади, проте він продовжував жити в будинку первосвященика, і на його думку, як думку старішого і досвідченішого первосвященика, усі зважали. Попередній допит Господа зробив Анна, після чого Каяфа очолив формальний суд.
Хитрий Анна став розпитувати Христа, чому Він учив і хто були Його учні. Цим він задавав карний тон подальшій судовій справі, намагаючись зробити з Ісуса ватажка якоїсь змови, з таємним вченням і таємними цілями. Господь відразу відвів від Себе можливість подібних звинувачень, вказавши Анні: “Я говорив світові відкрито; Я завжди навчав у синагогах і в храмі, де завжди юдеї сходяться, і таємно не говорив нічого” (Ін. 18:20), – і на доказ цього запропонував запитати свідків, які постійно чули Його. Не дивлячись на те, що в такій відповіді не було нічого образливого, один із слуг бажаючи, очевидно, догодити первосвященикові, ударив Господа рукою по щоці, сказавши: “Так відповідаєш Ти первосвященикові?” Щоб напоумити слугу, Господь лагідно порадив йому: “Якщо Я сказав зле, то доведи, що зле, а коли добре, за що ти б’єш Мене?” (Ін. 18:22,23) – тобто, якщо ти можеш довести, що Я вчив народ чомусь злому, то доведи це, а не бий без підстав.
Закінчивши попередній допит, Анна послав зв’язаного Ісуса до первосвященика Каяфи. Тим часом у Каяфи зібралися старійшини, книжники, імениті фарисеї і майже весь синедріон. Незважаючи на пізній час, вони поспішали швидше зібрати свідчення проти Ісуса, щоб приготувати все необхідне для іншого, ранкового повного засідання синедріону, на якому вони могли б офіційно ухвалити Йому смертний вирок. Для збору звинувачень вони запросили лжесвідків, які почали звинувачувати Христа в різних порушеннях закону (наприклад, у порушенні суботнього спокою). Нарешті прийшли два лжесвідки, які вказали на слова, вимовлені Господом при вигнанні торгуючих з Храму.
При цьому вони зловмисно переінакшили слова Христа, вклавши в них інший сенс. Господь сказав: “Зруйнуйте храм цей [Моє тіло], і Я за три дні поставлю [воскрешу] його” (Ін. 2:19). Він не говорив про те, що Сам зруйнує храм, щоб потім спорудити його – як стверджували на суді лжесвідки.
Але і такі приписані Христу хвастощі не були достатніми для серйозного покарання. Ісус і не намагався спростовувати ці безглузді і плутані звинувачення. Мовчання Христа дратувало Каяфу, і він вирішив витягнути в Господа таке визнання, яке дало б привід засудити Його на смерть як богохульника. За судовими звичаями того часу, він звернувся до Господа з формально поставленим питанням: “Заклинаю Тебе Богом Живим, скажи нам, чи Ти Христос, Син Божий?” (Мф. 26:63). Ця судова формула заклинання вимагала, щоб обвинувачений неодмінно відповів правду, закликаючи Бога у свідки. На прямо поставлене, та й ще під закляттям питання, Господь не міг не відповісти. Не приховуючи більше Своєї Месіанської і Божественної гідності, Христос відповів: “Ти сказав“, – тобто: “Так, ти вірно сказав, що Я – обіцяний Месія, і додав: “Віднині побачите Сина Людського, Який сидить праворуч Сили і гряде на хмарах небесних” (Мф. 26:64). Тут посилання на 109-й псалом і на видіння пророка Даниїла. (У 109-му псалмі написано: “Сказав Господь [Бог Отець] Господу [Месії] моєму: “Сиди праворуч Мене, доки покладу ворогів Твоїх у підніжжя ніг Твоїх“. Опис пророка Даниїла: “Бачив я у нічних видіннях, ось із хмарами небесними йшов ніби Син людський, дійшов до Ветхого днями і підведений був до Нього. І Йому дана влада, слава і царство, щоб усі народи, племена і мови служили Йому; володарювання Його – володарювання вічне, яке не мине, і царство Його не зруйнується” (Дан. 7:13-14)).
Цими посиланнями на Священне Писання Господь підтвердив, що Він обіцяний пророками Месія і Син Божий. Тоді первосвященик роздер свій одяг і вигукнув: “Він богохульствує!” Роздирання одягу в юдеїв виражало сильну скорботу чи обурення. Первосвященикові заборонялося роздирати свій одяг. Цим драматичним жестом Каяфа хотів підкреслити, що він настільки обурений заявою Христа, що навіть забув про існуючу заборону.
“Як вам здається?” – запитує Каяфа присутніх, і отримує бажану відповідь: “Повинен смерті!”
Ухваливши такий вирок, доти чинно сидячі судді перетворилися на озвірілий натовп і накинулися на Христа. Не приховуючи більше своєї ненависті, вони почали знущатися з Нього і плювати Йому в обличчя. Інші били Його по обличчю і голові, запитуючи зі знущанням: “Проречи нам, Христе, хто вдарив Тебе?” (Мф. 26:66-68). Своєю поведінкою вони виявили, що весь їхній суд був лише грубим лицедійством, під яким ховалася їхня особиста ненависть до Христа.
Апостол Іоан був знайомий сім’ї первосвященика, і його безперешкодно пропустили в двір. Іоан же провів із собою Петра. Оскільки було холодно, то у дворі розвели багаття, навколо якого розсілися стражники і слуги. Очевидно, і апостол Петро час від часу підходив до багаття, щоб погрітися. Тут-то деякі із слуг упізнали Петра і почали звинувачувати його, що він учень Христовий, а Петро почав їх запевняти, що він ніколи не знав “Цього Чоловіка” (Мф. 26:72). Потім хтось знову звинуватив Петра, що він учень Христовий. Утретє вже під ранок, коли кілька слуг з великою наполегливістю стали знову звинувачувати Петра, що він учень Христовий, той сильно злякався і почав клятвами запевняти, що він ніколи не знав Його.
У цей час заспівав півень. Тут Петро згадав пророцтво Спасителя про півня і, соромлячись своєї легкодухості, вийшов на вулицю і гірко заплакав.