Після вироку юдейські начальники поспішили відвести Ісуса Христа до Понтія Пилата. З часу підпорядкування Іудеї римлянам у синедріону було відібрано право карати злочинців смертю. Тому необхідно було, щоб римський правитель привів у виконання щойно ухвалений вирок.
Понтій, за прізвиськом Пилат, був п’ятим правителем (прокуратором) Іудеї. Він отримав призначення на цю посаду в 26-му році після Р. Х. від Римського імператора Тиберія. Людина гордовита і жорстока, але в той же час боязка, він зневажав юдеїв і, у свою чергу, був ненависний для них. Резиденція прокураторів знаходилася в Кесарії (на березі Середземного моря, кілометрів 80 на північ від Єрусалиму). Лише на великі свята прокуратори приїжджали в Єрусалим для нагляду за порядком.
Юдеї повели Ісуса в преторію, тобто судову палату римського правителя, яка знаходилася в Антонієвій фортеці, що примикала до Храму з північно-західного боку. Тут розміщався римський гарнізон. Дотик до чогось язичницького в юдеїв вважався оскверненням, тому юдейські начальники не ввійшли до двору фортеці, щоб не позбутися права святкувати Пасху, яка починалася вечором того ж дня.
Пилат, роблячи поступку юдейським звичаям (бо римляни поважали звичаї переможених народів, щоб не збуджувати їх проти себе), сам вийшов до них на ліфостротон (від грецького “ліфос” – камінь), відкритий кам’яний поміст перед житлом прокуратора, і запитав: “У чому ви звинувачуєте Чоловіка Цього?” – “Якби Він не був злочинець, ми не видали б Його тобі” (Ін. 18:29,30), – відповіли начальники. Вони не хотіли нового розгляду справи Спасителя і сподівалися, що Пилат відразу затвердить винесений вирок. Пилат, відчуваючи тиск на свою владу, відразу поставив обвинувачів на своє місце по відношенню до себе, як представника імператора: “Якщо я не знаю, в чому полягає звинувачення, то візьміть Його ви, і за законом вашим судіть Його“. Розуміючи, що положення в них безвихідне, юдеї швидко міняють свій гордий тон на покірний: “Нам не дозволено віддавати на смерть нікого” (Ін. 18:31).
Далі начальники були вимушені викласти свої звинувачення проти Христа: “Ми знайшли Цього, Який розбещує народ наш і забороняє давати податок кесареві (тобто імператорові), називаючи Себе Христом Царем” (Лк. 23:2) Лукаві лицеміри, які самі ненавидять римлян, приписують це наклепницьке звинувачення чисто політичного характеру, щоб легше добитися затвердження смертного вироку. На це звинувачення Пилат наодинці всередині преторії запитав Ісуса: “Чи не Ти Цар Юдейський?” – “Чи від себе ти говориш це, чи інші сказали тобі про Мене?” (Ін. 18:33,34) – Господь перепитав Пилата.
Відповідь Пилата дихає презирством до юдейства: “Хіба я юдей? Твій народ і первосвященики видали Тебе мені; що Ти зробив?” (Ін. 18:35) Ніякої царственої гідності в Христа він не допускає, а тільки хоче знати, у чому полягає Його провина. Ісус заспокоює Пилата, що йому не потрібно боятися Його як претендента на земну владу, бо “Царство Моє не від світу цього” (Ін. 18:36). Висловлюючи сумнів у можливості існування якогось іншого неземного царства, Пилат перепитав: “Отже, Ти Цар?” Тоді Господь пояснює, що Він Цар духовного Царства і прийшов на землю для того, щоб свідчити про Істину, – розкрити людям вищі духовні принципи. Його піддані ті, хто слухає небесне вчення. Пилат, як грубий язичник, не вірив в існування об’єктивних істин або безумовних цінностей. “Що є істина?” (Ін. 18:37,38) – зневажливо кинув він і відійшов, не бажаючи далі вести бесіду на даремну, як йому здавалося, тему. Проте Пилат зрозумів, що Ісус нічим не погрожує римському володарюванню, і тому, вийшовши до юдеїв, він оголосив їм, що не знаходить у Ньому ніякої провини.
Ця заява глибоко вразила самолюбність членів синедріону і вони, перебиваючи один одного, почали звинувачувати Господа багато в чому, бажаючи щоб то не було добитися Його засудження. У цей час Господь зберігав повне мовчання, “так що правитель вельми дивувався” (Мф. 27:14). Нарешті юдеї стали звинувачувати Ісуса, що Він обурює народ, проповідуючи по всій країні. Почувши, що Христос прийшов з Галилеї, Пилат відправив Ісуса до царя Ірода, який з нагоди свята теж прибув в Єрусалим. Це був той Ірод, за прізвиськом Антипа, який обезголовив пророка Іоана Хрестителя. Можливо Пилат, сподівався отримати від Ірода певні відомості про Обвинувачуваного. Найшвидше ж він хотів перекласти на Іродові плечі неприємну для нього судову справу. Ірод, вдоволений визнанням Пилата його царської влади, з того часу подружився з ним.
Знаючи про чудеса Христові, і думаючи, що Він – воскреслий з мертвих Іоан Хреститель, Ірод сподівався побачити від Господа якесь диво, щоб потішити себе у святкові дні. Отже, побачивши Ісуса, Ірод зрадів і став ставити Христу багато питань. Він сподівався почути від Христа щось цікаве, але на всі його питання Господь зберігав повне мовчання. Тим часом первосвященики і книжники безперестанку звинувачували Господа, доводячи, що Його проповідь небезпечна для Ірода, як і для Римського імператора. Ірод не прийняв серйозно звинувачень юдейських начальників і, поглумившись над Христом, вдягнув Його в білий одяг і відіслав назад до Пилата. За римським звичаєм у білий одяг вдягалися кандидати на якусь керівну чи почесну посаду (слово кандидат, від латинського кандидус, означає білий, світлий). Ірод тим самим хотів показати, що він дивиться на Ісуса тільки як на жалюгідного фанатика, який нікому ні чим не загрожує.
Так це зрозумів і Пилат. Посилаючись на те, що Ірод не знайшов в Ісусові нічого гідного смерті, Пилат пропонує начальникам, покаравши Христа, відпустити Його. Цим Пилат сподівався задовольнити їхню злість. Вони рішуче відхилили його пропозицію. Тоді Пилат згадав, що в юдеїв існував звичай перед Пасхою просити правителя відпустити на свободу одного із засуджених на страту. Розуміючи, що начальники зрадили Христа із заздрості і розраховуючи знайти підтримку в простого народу, Пилат запитав людей, які обступили, ліфостротон: “Кого хочете, щоб я відпустив вам – Варавву чи Ісуса, названого Христом?” (Мф. 27:17)
Поки люди стали між собою радитися за кого просити, сталася ще одна обставина, яка подіяла на Пилата в сприятливому для Ісуса Христа напрямі. Поки він сидів на своєму суддівському місці, до нього з’явився посланець від його дружини, яка просила сказати йому: “Не роби нічого Праведникові Тому, бо я багато потерпіла сьогодні уві сні через Нього” (Мф. 27:19). Древні християнські письменники називають її Клавдія Проскула і стверджують, що вона сповідувала юдейську віру, а потім стала християнкою. Ймовірно, вона уві сні бачила Ісуса Христа, як безневинно засудженого Праведника, і мучилася думкою, що її власний чоловік стане Його катом.
Але тоді як посланець передавав Пилатові прохання дружини, юдейські начальники поспішили переконати народ просити за Варавву. Коли Пилат повторно запитав: “Кого з двох хочете, щоб я відпустив вам?” – люди в один голос заявили: “Варавву”. “Що ж мені робити з Ісусом, нареченим Христом?” – запитав тоді Пилат. На це вони закричали: “Хай буде розіп’ятий“. Тоді Пилат, заступаючись за Христа, поцікавився: “Яке ж зло вчинив Він?” Але натовп, не маючи що відповісти, ще сильніше заволав: “Нехай буде розіп’ятий” (Мф. 27:21-23).
Так народ, розбещений своїми релігійними вождями, розбійникові Варавві надав перевагу над своїм Спасителем, Котрий учив любові і здійснював серед них незліченні зцілення. Варавва ж був відомим розбійником, який вчинив у місті бунт і вбивство.
Оглушений несамовитим криком, Пилат розгубився. Він не хотів допустити в народі хвилювань, які довелося б утихомирювати силою. Він боявся, що озлоблені первосвященики донесуть Кесареві, що він сам викликав хвилювання, захищаючи державного злочинця, яким вони виставляли Господа. Пилат спробував заспокоїти їх жадання крові, віддавши Безневинного на побиття батогом.
Для здійснення пилатового наказу воїни відвели Ісуса в преторію (судилище всередині двору), де було багато місця, і зібрали проти Нього весь полк. Вони роздягнули Ісуса і почали бити Його батогами. Це покарання призначалося в римлян за тяжкі злочини, і притому для рабів. Батоги робилися з ременів, а наприкінці їх впліталися гострі кістяні і металеві шипи. Звинуваченого прив’язували до стовпа в схиленому положенні і потім воїни били його по голій спині. При цьому шкіра від перших же ударів розривалася і кров рясно текла з ран. Катування було таким тяжким, що деякі під ударами помирали. Такому страшному покаранню піддав Пилат Того, у Кому не знайшов жодної провини, але зробив це, щоб догодити кровожерному натовпу.